Час великої гри. Фантоми 2079 року

Змітаючи опір на своєму шляху (кількох червоно–чорних з автоматами ІЖ-107, уражених у раптовій темряві смертоносними чергами дротиків, скинули вниз по сходах), спецназівці увірвалися на праву половину Назустріч їм вибіг Чага, махаючи худими руками, щоб не стріляли, й показав кімнату де сиділи Оля і владика Ізидор, мирно розмовляючи з Гобом. Гайдук кинувся до Олі — промінь світла з ліхтарика вихопив її злякане обличчя — й, міцно обійнявши, швидко вивів її у коридор. Інші спецназівці потягли з собою владику Ізидора, який, здавалося, нічого не розумів — хто увірвався до кімнати і що коїться в будинку Накинувши на Гоба і Чагу наручники, учасники операції повернулися до порожньої зали, де лежав скелет Мережка, і заштовхнули звільнених представників держави разом з полоненими слизовиками всередину «черепахи». Серед полонених Гайдук побачив Таса і Зореславу.

— Закривайте люк, відходимо, — наказав один з офіцерів, й «черепаха» відчалила від четвертого поверху Гайдук визирнув в ілюмінатор: на всіх поверхах, крім четвертого, палала пожежа. То діяла штурмова бригада поліції, сформована Чаленком. Сліпа Зореслава виявилася справжньою Кассандрою. Чаленко справді наказав підтягнути на Банкову важкі вогнемети, змонтовані на танкових платформах: розпилене ракетне паливо — меланж, закинутий на сотню метрів потужним потоком, — створювало пекельне полум'я, яке спалювало на своєму шляху все: і живі істоти, і бетонні стіни, і сталеві двері. Охоплений вогнем будинок Особливого відділу що став штаб–квартирою слизовиків, почав повільно осідати, перетворюючись на купу розпеченого каміння.

Вогнем були охоплені також тунелі, що примикали до будинку Особливого відділу в яких не залишилось жодної живої істоти. Будинок з химерами вцілів лише тому що тут був застосований не вогонь, а смертоносний паралітичний газ. Все ж таки пам'ятка архітектури, шкода нищити.

55

— Що ви наробили?! — кричала Оля, і сльози лилися з її очей. — Ви розумієте, пане генерале? Ви вбили сотні невинних істот, нещасних дітей, спалили, як нацисти в Аушвіці. Ви ж обіцяли піти їм на поступки, якось домовитись.

— Які поступки? Кому? Комуно–анархістам, які хотіли вбити дітей? — Гайдук не розумів, чому йому треба виправдовуватись. — Вони підклали під дитячий будинок тонну вибухівки. Вони не жаліли нікого. Ти пам'ятаєш вибух біля Могилянки? Врешті–решт, вони хотіли вбити тебе, і мене, і владику Ізидора.

Оля гірко й майже нечутно плакала на кухні в їхній квартирі на Рибальському острові, й Гайдука найбільше вразили не голосні вигуки й звинувачення дружини, а її тихий безсилий плач. Він цього не чекав. Оля поклала голову на руки, її плечі здригалися. Гайдук спробував погладити дружину але вона, піднявши спухле від сліз обличчя й не дивлячись на нього, тихо сказала:

— Ви вбивця, пане генерале. Як я цього раніше не розуміла? Підступний вбивця. Ви спеціально підлаштували так, щоб потрапити до слизовиків. А я, дурна, думала, який ви сміливий. Ви знали, що зроблять ваші люди. Ви обманули слизовиків. Ви діяли за планом.

— Мої люди не палили слизовиків. Ніякого плану вбивати всіх не було. Це зробили люди Чаленка. Я не відповідаю за дії Чаленка, розумієш? Слизовики хотіли знищити нас. Їх знищила держава. І крапка на цьому Припини істерику!

— Хай буде проклята така держава, що спалює своїх хворих і нещасних громадян, знищує своїх дітей. Ви знаєте, що зараз у місті кажуть про це? Проклинають не слизовиків, а вас. Не державу а вас особисто.

Гайдук не витримав такої наруги й, схопивши кухонний стілець, жбурнув щосили в стіну від чого стілець розлетівся на друзки, а зі стіни посипалася кахляна плитка.

— Ви тільки меблі останні не ламайте. Не буде на чому сидіти, — розважливо сказала Оля, схлипуючи. — Думаєте, що генерал і все вам дозволено?

Він люто вдарив ногою по залишках стільця.

— Скажи спасибі, що твої улюблені слизовики не залишили тебе на другому поверсі. Тоді б ти благала, щоб їх спалили… Я відповідаю за національну безпеку Вимоги слизовиків, їхній шантаж та вибухи — це виклик національній безпеці, — втомлено сів Гайдук на низький ослінчик, зроблений з масивної дубової деревини. Більше не було на чому сісти. На вцілілому стільці сиділа Оля. Подумав, що якби вгатив по стіні ослінчиком — цим витвором народного мистецтва, — стіна впала б. — Такий був щасливий день. І так його споганили…

Думав не про слизовиків, а про Мережка і про те, що почув від нього про Василя Волю, Богошитську та Чаленка. Чи можна вірити старому інтригану? І чи це був дійсно Мережко? Все згоріло, ДНК–тест не проведеш. Люди Чаленка діяли примітивно, наче поспішали замести сліди. Пошкодував, що не доручив проведення операції РОК — методом «визбирування родзинок» — не тотальним знищенням свідків і підозрюваних, а шляхом захоплення ключових постатей — насамперед, слизовиків з КОМАН. Хвиля гіркоти й співчуття до нещасних геїв, німфоманок, наркоманів та безпритульних дітей, спалених у будинку Особливого відділу охопила його.

Незчувся, як Оля тихо підійшла до нього й поцілувала голову.

— Ви сивієте, Ігорю Петровичу.