Читаем Читанка для Мануеля полностью

Зрозуміло, зауважив той, ти знаєш, незважаючи на цей суб’єктивний обструкціонізм, тема, яка лежить в основі, дуже проста: 1. Реальність існує або не існує, в усякому разі, вона незбагненна у своїй сутності, так само як і сутності незбагненні в реальності, а здатність збагнути — ще одне дзеркало для жайворонків, жайворонок — пташечка, пташечка — зменшена форма від птаха, а слово «птах» односкладове, і цей склад складається з чотирьох літер, тож отак ми й бачимо, що реальність існує (бо ж вона — жайворонок і склад), але вона незбагненна, бо погляньмо й на те, що означає означати: між іншим це ще й стверджувати, що реальність існує. 2. Реальність може бути незбагненна, проте існує або принаймні є тим, що трапляється з нами або може трапитися з кожним, отож яка-небудь радість, найпростіша потреба спонукають нас забути все сказане (в пункті 1) й перейти до пункту 3. Ми зрештою сприймаємо реальність (див. пункт 2), хоч яка вона є, а отже, погоджуємося, що ми вставлені в неї, але водночас ми знаємо, що реальність, абсурдна, фальшива і облудна, — це поразка людини, та аж ніяк не поразка для пташечки, що пурхає, не ставлячи собі запитань, і вмирає, не знаючи про це. Отже, фатальна річ, якщо зрештою визнати сказане в пункті 3, треба перейти до пункту 4. Ця реальність на рівні пункту 3 — шахрайство, тож треба змінити її. Далі йде розгалуження на пункти 5а і 5б.

— Ух! — зітхнув Маркос.

5а. Змінити реальність лише для самого себе, — пояснював далі той, ти знаєш, — метод простий і здійсненний: майстер Екгарт, майстер Дзен, майстер Веданта. Відкрити, що Я — це ілюзія, обробляти свій сад, бути святим, догнати невловне й таке інше. Ні.

— Добре сказано, — мовив Маркос.

5б. Змінити реальність для всіх, — знову озвався той, ти знаєш, — це визнати, що всі є (повинні бути) такими, як я, і якимсь чином заснувати реальність як людство. Це означає припустити, що історія, тобто людська кар’єра, — хибний шлях, реальність, яку досі визнавали за реальну, і ми бачимо, що це нам дає. Висновок: є тільки один обов’язок — ступити на добрий шлях. Метод — революція. Так.

— Слухай, хлопчику, — заговорив Маркос, — для тебе існують тільки спрощення й тавтології.

— Ось моя червона книжечка на кожен день, — мовив той, ти знаєш, — і тут проголошено: якщо всі люди повірять у ці спрощення, компанії «Shell Мех» було б не так легко вкласти тигра в твій мотор.

— Це реклама компанії «Esso», — поправила Людмила, що мала «сітроен» з двома конями, яких, здавалося, паралізував страх перед тим тигром, бо вони зупинялися на кожному розі, і той, ти знаєш, або я, або ще хто-небудь раз по раз були змушені підганяти їх лайкою.

Людмила подобалася тому, ти знаєш, своїми безумними поглядами геть на все, і, мабуть, саме через те здавалося, ніби Людмила одразу має право порушувати всю хронологію; хоча правда, що ми могли розмовляти з нею («Андресе, я маю інтуїтивне відчуття…»), той, ти знаєш, певне, навмисне змішав свої папірці, якщо написав, що Людмила говорила в присутності Маркоса, бо Маркос і Лонштайн ще в метро, яке, безперечно, довезе їх до мене, а Людмила тим часом грає свою роль у третьому акті мелодрами в театрі «Vieux Colombier»[4]. Але той, ти знаєш, анітрохи не зважає на це, бо через дві години всі названі особи зібралися в мене; я навіть думаю, що він учинив так навмисне, щоб ніхто — зокрема й ми, а надто можливі адресати наших похвальних зусиль — не плекав ілюзій щодо його способу трактувати час і простір; тому, ти знаєш, дуже подобається вдаватись до одночасності, показати, як Патрісіо і Сусанна купають свого сина, тоді як панамець Ґомес з очевидною радістю закінчує збирати серію бельгійських марок, а такий собі Оскар у Буенос-Айресі зателефонував своїй подружці Ґладіс, щоб повідомити про важливу справу. А Маркос і Лонштайн зрештою вийшли на поверхню в п’ятнадцятому окрузі Парижа й запалили сигарети від одного сірника, Сусанна загорнула сина в блакитний рушник, Патрісіо заварив собі мате, люди читали вечірні газети і так далі.

* * *



Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза