Читанка для Мануеля

Щоб скоротити презентацію, той, ти знаєш, уявив собі, ніби всі персонажі сидять більш-менш в одному ряду перед тим, що, якщо ваша ласка, може бути цегляним муром, тож звідси не важко виснувати, що вистава аж ніяк не цікава. Кожен, хто заплатить за вхід, має право на сцену, де щось відбувається, і цегляний мур, де хіба випадково пробіжить тарган або майне тінь людини, що йде центральним проходом, шукаючи свого місця, а втім, і шукати недовго. Отож припустімо, — відповідальність за це лягає на того, ти знаєш, на Патрісіо, Людмилу чи навіть на мене самого, вже не кажучи про решту, що мало-помалу сідали на місця позаду, немов герої роману, які постають один за одним на перших сторінках, хоча годі дізнатись, які сторінки в романі перші, а які останні, бо читати — це просуватись уперед у книжці, а поставати як герой — відставати відносно героїв, які з’являться згодом, це все формалістичні й несуттєві деталі, — отож припустімо, ніби існує цілковитий абсурд,

а ті люди все-таки сидять тут, кожен на своєму стільці, перед цегляним муром,

і з різних причин, бо ж ідеться про індивідів, вони так або так намагаються жити всупереч абсурду, бо він видається їм ще більш алогічним, ніж жителям кварталу, що саме цієї миті сидять, зачаровані, в кінотеатрі іншого району на перегляді made in URSS сенсаційної стрічки «Війна і мир» з яскравими барвами, дві серії на широченному екрані, якщо припустити, що ці глядачі можуть подумати, що той, ти знаєш, та інші сидять на своїх місцях перед цегляним муром,

і припустімо, що для Сусанни, Патрісіо, Людмили та інших жити всупереч абсурду якраз і означає бути там, де вони є:

адже оця своєрідна метафора, до якої всі вони ввійшли усвідомлено й кожен по-своєму, якраз і полягає серед іншого у відмові дивитися «Війну і мир» (щоб не відступити від метафори, бо принаймні двоє серед них уже бачили цей фільм), знаючи дуже добре, в якій вони ситуації,

і ще краще знаючи, що вона абсурдна,

а передусім знаючи, що абсурд не може подолати їх не тільки тому, що вони дивляться йому у вічі (сідаючи перед цегляним муром, метафора),

а й тому, що абсурд іти назустріч абсурду якраз і змусив упасти ієрихонські мури,

хоча невідомо, чи ті мури з цегли, а чи зі штампованої бляхи, що, власне, нічого не змінює. Тобто вони живуть усупереч абсурду, бо знають, що він вразливий і його можна перемогти, що, власне, досить крикнути йому в лице (цегляне, якщо дотримуватися метафори), що це тільки передісторія людини, її аморфний проект (тут є незліченні можливості для дескрипцій: теологічних, феноменологічних, онтологічних, соціологічних, діалектико-матеріалістичних, а також поп і хіпі), який уже скінчився, цього разу таки скінчився, ще не відомо як, але даної миті сторіччя щось скінчилося, брате, а отже, треба глянути, що діється, і саме тому

цього вечора

у тому, що чинять, і в тому, що кажуть,

у тому, що скажуть і вчинять усі, хто й далі заходить і сідає перед цегляним муром, немов сподіваючись, що цегляний мур — лише розмальована завіса, яка підніметься вгору, тільки-но згасне світло,

і світло, зрозуміло, погасне,

і завіса, архізрозуміло, не підніметься,

бо-цегляні-мури-не-піднімаються.

Абсурд,

але не для них, бо вони знають, що це передісторія людини, і вдивляються в мур: адже здогадуються, що може бути з другого боку; такі поети, як Лонштайн, казатимуть про тисячолітнє царство, Патрісіо сміятиметься йому в обличчя, Сусанна непевно думатиме про щастя, яке не треба купувати несправедливістю і слізьми, Людмила пригадає невідь-чому біленького песика, якого їй хотілося мати в десять років і якого їй ніколи не купили.

Ну, а Маркос запалить сигарету (це заборонено) й повільно затягуватиметься нею, натомість я зберу до купи силу-силенну різних поглядів і думок, щоб уявити собі можливий вихід людини крізь цегляний мур, і, звичайно, не зможу уявити, бо екстраполяції наукової фантастики, як на мене, страшенно нудні. Кінець кінцем ми всі підемо пити пиво або мате до Патрісіо й Сусанни, нарешті почне відбуватися щось справжнє, яскраво-жовта, зелена гаряча рідина в півлітрових гарбузяних пляшечках, які передають одне одному, чай цмулять крізь тростинові трубочки, а понад усім височіє імпозантна гора сандвічів, приготованих руками Сусанни, Людмили і Моніки, цих безумних менад, що завжди вмирають із голоду, як виходять з кінотеатру.

* * *

— Перекладай, — звелів Патрісіо, — хіба ти не знаєш, що Фернандо тільки-но приїхав, а чилійці не дуже тямлять у галльській мові?

— По-вашому, я святий Ієронім, — обурилася Сусанна. — Гаразд. У Клермон-Ферані тимчасова рада факультету засуджує жорстокість дій поліції, застосованих проти викладача-асистента. Повідомлення нашого спеціального кореспондента.

— Мені досить і загальних рис, — сказав Фернандо.