Читаем Читанка для Мануеля полностью

Щоб скоротити презентацію, той, ти знаєш, уявив собі, ніби всі персонажі сидять більш-менш в одному ряду перед тим, що, якщо ваша ласка, може бути цегляним муром, тож звідси не важко виснувати, що вистава аж ніяк не цікава. Кожен, хто заплатить за вхід, має право на сцену, де щось відбувається, і цегляний мур, де хіба випадково пробіжить тарган або майне тінь людини, що йде центральним проходом, шукаючи свого місця, а втім, і шукати недовго. Отож припустімо, — відповідальність за це лягає на того, ти знаєш, на Патрісіо, Людмилу чи навіть на мене самого, вже не кажучи про решту, що мало-помалу сідали на місця позаду, немов герої роману, які постають один за одним на перших сторінках, хоча годі дізнатись, які сторінки в романі перші, а які останні, бо читати — це просуватись уперед у книжці, а поставати як герой — відставати відносно героїв, які з’являться згодом, це все формалістичні й несуттєві деталі, — отож припустімо, ніби існує цілковитий абсурд,

а ті люди все-таки сидять тут, кожен на своєму стільці, перед цегляним муром,

і з різних причин, бо ж ідеться про індивідів, вони так або так намагаються жити всупереч абсурду, бо він видається їм ще більш алогічним, ніж жителям кварталу, що саме цієї миті сидять, зачаровані, в кінотеатрі іншого району на перегляді made in URSS сенсаційної стрічки «Війна і мир» з яскравими барвами, дві серії на широченному екрані, якщо припустити, що ці глядачі можуть подумати, що той, ти знаєш, та інші сидять на своїх місцях перед цегляним муром,

і припустімо, що для Сусанни, Патрісіо, Людмили та інших жити всупереч абсурду якраз і означає бути там, де вони є:

адже оця своєрідна метафора, до якої всі вони ввійшли усвідомлено й кожен по-своєму, якраз і полягає серед іншого у відмові дивитися «Війну і мир» (щоб не відступити від метафори, бо принаймні двоє серед них уже бачили цей фільм), знаючи дуже добре, в якій вони ситуації,

і ще краще знаючи, що вона абсурдна,

а передусім знаючи, що абсурд не може подолати їх не тільки тому, що вони дивляться йому у вічі (сідаючи перед цегляним муром, метафора),

а й тому, що абсурд іти назустріч абсурду якраз і змусив упасти ієрихонські мури,

хоча невідомо, чи ті мури з цегли, а чи зі штампованої бляхи, що, власне, нічого не змінює. Тобто вони живуть усупереч абсурду, бо знають, що він вразливий і його можна перемогти, що, власне, досить крикнути йому в лице (цегляне, якщо дотримуватися метафори), що це тільки передісторія людини, її аморфний проект (тут є незліченні можливості для дескрипцій: теологічних, феноменологічних, онтологічних, соціологічних, діалектико-матеріалістичних, а також поп і хіпі), який уже скінчився, цього разу таки скінчився, ще не відомо як, але даної миті сторіччя щось скінчилося, брате, а отже, треба глянути, що діється, і саме тому

цього вечора

у тому, що чинять, і в тому, що кажуть,

у тому, що скажуть і вчинять усі, хто й далі заходить і сідає перед цегляним муром, немов сподіваючись, що цегляний мур — лише розмальована завіса, яка підніметься вгору, тільки-но згасне світло,

і світло, зрозуміло, погасне,

і завіса, архізрозуміло, не підніметься,

бо-цегляні-мури-не-піднімаються.

Абсурд,

але не для них, бо вони знають, що це передісторія людини, і вдивляються в мур: адже здогадуються, що може бути з другого боку; такі поети, як Лонштайн, казатимуть про тисячолітнє царство, Патрісіо сміятиметься йому в обличчя, Сусанна непевно думатиме про щастя, яке не треба купувати несправедливістю і слізьми, Людмила пригадає невідь-чому біленького песика, якого їй хотілося мати в десять років і якого їй ніколи не купили.

Ну, а Маркос запалить сигарету (це заборонено) й повільно затягуватиметься нею, натомість я зберу до купи силу-силенну різних поглядів і думок, щоб уявити собі можливий вихід людини крізь цегляний мур, і, звичайно, не зможу уявити, бо екстраполяції наукової фантастики, як на мене, страшенно нудні. Кінець кінцем ми всі підемо пити пиво або мате до Патрісіо й Сусанни, нарешті почне відбуватися щось справжнє, яскраво-жовта, зелена гаряча рідина в півлітрових гарбузяних пляшечках, які передають одне одному, чай цмулять крізь тростинові трубочки, а понад усім височіє імпозантна гора сандвічів, приготованих руками Сусанни, Людмили і Моніки, цих безумних менад, що завжди вмирають із голоду, як виходять з кінотеатру.

* * *



— Перекладай, — звелів Патрісіо, — хіба ти не знаєш, що Фернандо тільки-но приїхав, а чилійці не дуже тямлять у галльській мові?

— По-вашому, я святий Ієронім, — обурилася Сусанна. — Гаразд. У Клермон-Ферані тимчасова рада факультету засуджує жорстокість дій поліції, застосованих проти викладача-асистента. Повідомлення нашого спеціального кореспондента.

— Мені досить і загальних рис, — сказав Фернандо.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза