Чоловіки без жінок та інші оповідання

Пригадую, як одного разу в Сан-Сіро італійчик Реґолі з конюшні Бузоні йшов через загін до бару випити чогось холодного; ішов і поляскував батіжком по черевиках; він щойно зважився, мій старий зважився теж і вийшов, тримаючи під рукою сідло, розчервонілий, задиханий, костюм на ньому тріщить, і він зупинився й дивився на молодого Реґолі — той стояв, ще зовсім юнак, свіжий і бадьорий — коло бару, і я запитав: «Що таке, тату?» — бо подумав, може, Реґолі вдарив його абощо, а той тільки глянув на Реґолі, буркнув: «До біса то все», — і пішов до роздягальні. 

Що ж, може, якби ми залишились у Мілані і їздили в Мілані чи Турині, то нічого би й не сталось, бо якщо десь і є легкі доріжки, то тільки там. 

— Піанола, Джо, та й по всьому, — сказав мій старий, зістрибуючи з коня після перемоги на перегонах, які для італійчиків здавалися пекельними. Я колись питав його про це. — Доріжка тут сама скаче. Стрибати через бар’єри небезпечно тоді, коли швидко скачеш, Джо. А тут хіба поскачеш швидко? Та й перешкоди дитячі. Клопоту може наробити тільки швидкість, бар’єри тут ні до чого. 

Я ще ніде не бачив такого знаменитого іподрому, як у СанСіро, але мій старий бурчав, що то собаче життя. Кататися між Мірафйоре і Сан-Сіро, працювати мало не весь тиждень і що другий день плентатися потягом. 

Коні мене теж зводили з розуму. Щось у них є особливе, коли вони виходять і йдуть доріжкою до стовпа. Наче не йдуть, а танцюють, зібрані такі, а жокей міцно тримає вуздечки, лиш час від часу трохи відпускає і дає їм пробігти кілька кроків. А коли вони підходять до бар’єра, зі мною щось робиться. Надто в Сан-Сіро, де велике зелене поле, позаду гори, товстий італійчик з батогом, жокеї стримують коней, відкривається загорожа, теленькає дзвоник, всі гуртом рвуться уперед, а тоді починають витягуватися ланцюжком один за одним. Та ви знаєте, як коняки рушають. Коли стоїш на трибуні й дивишся у бінокль, то бачиш тільки, як вони кидаються уперед, а коли дзвонить дзвінок, здається, що він дзеленчить тисячу років, а вони вже мчать з-за повороту. Ліпшого я нічого в житті не бачив. 

Але одного дня мій старий сказав у роздягальні, перебираючись у вуличну одежу: 

— То не коні, Джо. У Парижі з тих кляч вже би спустили шкуру. 

Це було тоді, коли він виграв Premio Commercio[17] на Ланторні — останні сто метрів коняка вистрілила уперед, наче корок із пляшки. Відразу по змаганнях ми забралися геть з Італії. Мій старий, Голбрук і товстий італійчик у солом’яному капелюсі, який без кінця витирав хустинкою лице, сварилися за столиком у «Ґаллерії». Балакали французькою, і двоє з них вчепилися за щось до мого старого. Врешті-решт він замовк і просто сидів і дивився на Голбрука, а ті двоє не давали йому спокою; спочатку говорив один, потім другий, товстун вічно перебивав Голбрука. 

— Іди купи мені «Спортсмена», Джо, добре? — сказав мій старий і простягнув мені два сольді, не зводячи погляду з Голбрука. 

Я вийшов із «Ґаллерії», купив перед «Ла Скала» газету, повернувся і став трохи осторонь, бо мені не хотілося втручатися в розмову, а мій старий сидів на кріслі, втупившись у свою каву, й теребив у руках ложечку, а Голбрук і товстий італійчик стояли, товстун витирав лице і хитав головою. Я підійшов, а мій старий повівся так, наче тих двох там не було, і спитав: 

— Морозива хочеш, Джо? 

Голбрук глянув на нього, повільно процідив: «Сучий син», — і пішов разом із товстуном-італійчиком поміж столиками до дверей. 

Мій старий сидів і силувано усміхався до мене, але його лице поблідло, він став блідий як смерть, і я злякався, в животі мені похололо, бо я знав: щось сталося. Я ще ніколи не бачив, щоби хтось обізвав мого старого сучим сином і щоби то зійшло йому з рук. Мій старий розгорнув «Спортсмена», переглянув замітки про перегони, а тоді сказав: 

— Багато всього на світі доводиться терпіти, Джо. 

А вже за три дні ми назавжди покинули Мілан і поїхали туринським потягом до Парижа, розпродавши на аукціоні перед конюшнями Тернера все, що не поміщалося у скриню і валізу. 

Ми приїхали до Парижа рано-вранці й вийшли на довгій брудній станції — старий сказав, що то Ліонський вокзал. Після Мілана Париж здавався страшно великим містом. Здається, що в Мілані всі кудись ідуть, і трамваї знають, куди їм їхати, і ніякої плутанини нема, а Париж — наче клубок з нитками, якого нізащо не розплутати. Хоча з часом мені там сподобалось, не все, правда, а іподроми там найліпші у світі. Здається, що на них усе там тримається, і розраховувати можна на одне: що автобуси кожного дня ходитимуть до іподромів, пробираючись через усю ту павутину простісінько туди, куди треба. Я так ніколи й не пізнав Парижа до кінця, бо приїжджав туди раз чи два на тиждень з Мезона зі своїм старим, а він завжди сидів разом зі своїми в «Кафе де ля Пе» на тому ж боці, що й Опера, а, по-моєму, це найжвавіша дільниця в місті. Але дивно, що в такому великому місті, як Париж, нема своєї «Ґаллерії», правда?