Чорна пантера i бiлий медвiдь (на украинском языке)

Корнiй сам в пальтi ходить по атель , сильно зачiсуючи пальцями волосся назад i, видно, глибоко й тяжко про щось думаючи. Злiва хутко виходить Рита, теж в пальтi, але без капелюха, несе на руках дитину. За нею Ганна Семенiвна, яка, витираючи сльози, неспокiйно говорить.

Ганна Семенiвна. Ритонько! Ну, навiщо ви його сюди? Тут холодно. I сонний вiн...

Рита. Нiчого, мамо, нiчого. Тут виднiше, я хочу роздивитись його. Я ж хочу побачити його як слiд, (Кладе на канапу, сама ста  навколiшки, хапливо розмоту ). Ну, покажись своїй мамi, покажись своїй гидкiй мамi. Кинула тебе, кинула, погана... О, муко моя рiдна!.. Ну, який же ти став? Який?.. Господи! Як же схуд вiн! О, Боже! Та що ви з ним зробили?

Ганна Семенiвна. Ритонько, Ритонько... Нiчого не робили... То вам так зда ться... Йому лучче навiть стало.

Рита. "Лучче"?! Та подивiться ж на очi його! В них смерть!.. Боже мiй!

Ганна Семенiвна.Та Господь з вами, дитино, що то ви таке говорите! А хай Бог милу  од таких слiв.. Що ви, справдi? Дитина навiть не плакала... Тиха, як янгол. От ще таке...

Рита (раптом). Снiжинка сьогоднi ввечерi була тут? I вiн смiявся до неї?

Ганна Семенiвна. Яка Снiжинка? Нiякої Снiжинки тут не було.

Рита. Ага. Значить... (До дитини). А я думала, що Лесика мого вже одняли... Одняли кров мого серця. Лесю, Лесюню, Лесику мiй, який же ти став! Як же тихо ти посмiха шся... Чого ти так посмiха шся страшно, дитино моя, життя мо ? Лесику! Мама?.. Пiзнав. Пiзнав маму? Пiзнав свою кров. (Дико, жагуче, несамовито почина  цiлувати личко дитини, нiжки, ковдру, якою замотано Лесика). О, мо   дине щастя,  дине сонце, моя радiсть, бiль мiй солодкий, пекучий. Лесику! Лесю! Лесику! Посмiхнись до мами, ось прийшла до тебе. Мама не дасть тебе нiкому, мама безумна, але мама серце сво  вирве для тебе... Лесику, Лесику!.. (Припада  до нього з судорожною, жадливою любов'ю).

Ганна Семенiвна (пiдходячи до Корнiя, що все ходив по хатi). Сину, роздягнися... Та чого ти такий?

Корнiй (машинально роздягаючись). Нiчого, мамо... Все добре. Годi... Бог з ним...

Рита Корнiю! Iди сюди.

Корнiй пiдходить.

Рита (любовно, несмiло). Подивись, зовсiм тво  чоло.. Навiть волосики так закручуються... Бачиш?

Корнiй кива  головою i з тихою сумно-любовною посмiшкою дивиться ва сина.

Рита. А ще через рiк буде вилитий тато. Сядь тут, коло нього... Дивись, як вiн оченятками на тебе водить... Тихий же який вiн став! (Зi скорб'ю). Чого ти, дитино, тиха така?! Що ти чу ш?

Ганна Семенiвна. А, Рито, та не вигадуйте ви Бог зна чого! От напались! Раз у раз вiн такий тихенький...

Рита. Як вiн на тебе дивиться... Очей це зводить. (З ревнiстю). Лесику! Маму вже забув? Лесику!.. Нi-нi, смi ться... Смi ться до мами! (Почина  жагуче цiлувати).

Корнiй (одводячи її голову). Обережно, Рито, ти його душиш...

Рита. Я?! Душу?? Я душу?? 0-о! А ти бачив, як кiшка носить в зубах кошенят? Я малою завжди однiмала, думала, що вона їх задушить. От так i душу... (Припада  до сина). От так i я душу. От так i я... Ти мо  кошеня... Ти мо  ведмежа маленьке... Ох, у мене серце розiрветься!

Ганна Семенiвна. Буде, Рито, хай вiн засне... Кладiть його в колиску. Недобре. Давайте сюди...

Рита. Ой, нi! Я ж так давно-давно не бачила його. Я сама його закачаю. Сама, на руках своїх. Сама в колиску покладу, сама нiчку просиджу над ним. Сама, сама!.. Дитиночка спатоньки хоче? Моя бiленька? Хоче, мо зiронька блiда? Зараз, зараз... О, блiда ж яка! Боже мiй. Боже...

Ганна Семенiвна. Та, розумi ться, буде блiда в цих туманах та дощах... Тут i доросла людина без привички заслабне... Як вони тiльки живуть тут, Господи? Швидше б уже вибратись звiдси... (До Корнiя). Синку, ти вже не гайся з картиною, продавай її швидше, господь з нею, та їдемо...

Корнiй. Картину? Яку?

Ганна Семенiвна.Та оту ж таки...

Рита (хапливо). Мамо, мамо. Не треба ж! Хай потiм, не треба зараз!

Ганна Семенiвна. Та чого ж потiм? Треба ж уже...

Рита (хапаючи Корнiя, що ста  пiдiйматись). Сиди, сиди! Мамочко, не треба... Я ж вам казала. Iдiть до себе, я хочу щось сказати Корнi вi. Iдiть, мамо...

Ганна Семенiвна (стискуючи плечима iде). Та до якої ж пори? Дитина он...

Рита. Мамо, мамо! Я сама, я сама...

Ганна Семенiвна зiтха  й виходить.

Рита. Чого ти такий, Нiю? Чого? Ти ще не простив менi, нi?

Корнiй. Нiчого, Рито, нiчого... Що ж там прощати? Нiчого нема... Нiчого.

Рита. Нi, ти якийсь став iнший. Ти всю дорогу мовчав, тут мовчиш. Що ти дума ш, скажи? Скажи все, я все зроблю, ну, скажи ж...

Корнiй. Та нiчого ж, Ритонько... Нiчого.. Все це якось не так. Не так все це в нас. От i все...

Рита. Що ж не так? Що?

Корнiй. Ну, все oцe. Якось ненормально...

Рита. Що ж тут ненормального? Що я люблю свою дитину? Хiба ж ти її не любиш?

Корнiй. Люблю... А, Рито, люблю... Тiльки ми мiж собою. Та я не знаю... Не так все це. Не повинно так бути...

Рита. Що ж мiж нами?.. Може, ти мене вже не любиш? Ну, говори прямо! Говори.

Корнiй. О, нi, люблю... А-а, люблю так, що... I сам не думав, що так люблю. I Лесика, i тебе. I от... От це й незрозумiле й ненормально.