Чорна рада

Один тому час, що чоловік іскрутиться. Тепер давай мені хоч копу таких дівчат, то, їй-богу,- от велике слово «їй-богу»,- усіх оддам за люльку тютюну! Полегшало в козака на душі. - Ну, куди ж,- каже,- отеє ти ідеш? - Та от бач, божий чоловік звелів мені проходжуватись по пущі, а баби мої… се сестра моя, коли хоч знати, а там у хаті ще й мати є… так баби мої не ймуть віри, що я одужав. Та вже я їм сьогодні докажу, що пора їм од мене одчепитись: осідлаю коня та проїду по полю так, щоб аж ворогам було тяжко, як мовляв

Черевань. А що бак Черевань? - Тут із нами у Гвинтовки,- каже Петро. - Дак ми з тобою сусіде,- сказав запорожець.- Ну, братику, будемо ж тепер жити мирно, коли тілько проживе тепер [мирно] хоч одна душа на Вкраїні. А поки що ходімо лиш у хату та поснідаймо. Петро на те ізозволивсь. А в хаті вже поралась коло печі стара мати: пекла млинці на сніданнє. - От і моя ненька старенька,- сказав Кирило Тур, да й каже матері: - Коли хоч, нене, знати, що се за козак, так се той самий, що разом нас із ним нашпиговано під Києвом. А Петрові шепче на ухо: - Я не скажу їм, що не який враг і нашпиговав мене, як не ти; а то дивитимуться на тебе бісом. Сі баби ніяк не збагнуть, що сьогодні можна з чоловіком рубатись на всі заставки, а завтра гуляти вкупі по-братерськи. Не знать як дивляться на божий світ. Сказано - баби. Стара неня була радесенька, що в сина трапивсь знакомий гість, і зараз почала його трактовати. Миттю подала на стіл гарячих млинчиків, сала кусок положила на кружечку і мисочку сметани поставила; ще й пляшку перчаківки достала з полиці. - От як мене втішив на старість господь милосердний! - каже до гостя,- Не думала я вже бачити довіку свого синка, свого ясного сокола! І обняла Турову голову, і поціловала його в чуприну, - Годі, годі, мамо! - каже запорожець.- Ти б, здається, тілько й робила, що няньчилась ізо мною. Я вже й так боюсь, щоб через тебе товариство мене не одцуралось. Скажуть: «Іди собі геть: нам таких маміїв не треба!» - А ти ще таки не перестав думати про ту прокляту Січ? - сказала мати. - Паніматко! - крикне запорожець.- Не давай волі язику, коли хоч, щоб я прожив у тебе в хаті ще хоч півдня! Як можна узивати проклятим славне Запорожже! - Щоб воно тобі запалось! - каже крізь сльози мати.- Узяло воно в мене, наче сира земля, чоловіка - не знала я щастя замолоду; а тепер візьме ще й сина - не дознаю я щастя й при старості літ! - Ну, що ти вдієш із сими бабами! - каже, засміявшись, Кирило Тур.- У їх щастєм зоветься чортзна-що! Ну, давай лиш нам, нене, по чарці, то, може, повеселішаємо.

Тепер Січ буде недалечке: у Романовського Куті. Правда, й туди вашому брату все одну - дзусь! Так я сам іноді до вас навідаюсь, та часом ще й гостинця привезу. - Не треба мені кращого гостинця, як ти сам, сину мій коханий! - каже мати. - Чому не Маруся! - одвітує Кирило Тур.- Так не для баб же создав господь козака. Є в його що-небудь краще робити, ніж сидіти отут та втирати млинчики. А млинці важні! Нічого сказати, важні млинці! Тілько що се сказав, як ось під вікном затупотять коні, а хтось у вікно по-запорозьки: - Пугу! Пугу! Жінки обидві так і затремтіли. Уже їм не впервинку було се низове пугання, тілько ж ніколи не було їм так страшно. - Ох, моя матюнко! - крикне Кирилова сестра. - Чого ж се мене такий страх ошиб?

Хто се такий, мій братику? А запорожець їй понуро: - Се вже сестро, приїхали по мою душу. - Ох, лишечко! - заквилила мати.- Що ж оце ти сказав, мій синочку? - А ось,- каже,- добрі молодці самі тобі розкажуть, коли ще не догадалась. Як ось двері одчинились, і лізе в хату, тяжко переступаючи через поріг, батько