Чорна рада

Тим-то й тепер, походивши, посумовавши по стані, не схотів вертатись у будинок, щоб не зустрітись із своєю несудженою дружиною, а пішов своїм звичаєм блукати по пущі, чи не розжене свого смутку. Взявши на ліву руку од дороги, пішов узенькою стежечкою, і як не звертав свої думки то на панотця, де то він обертається, то на тривоіу по Вкраїні, а серце знай своє шепче. Вже час немалий іде він пущею, коли ж виходить на лощину, гляне

- кінець лощини із-за дерева димок. Сонце вже піднялось геть-то, так дим унизу поміж деревом синій, а вюрі наче золотий серпанок. Дивиться Петро, аж і огорожа,

і хатка мріє оддалекй. Вже він хотів звернути набік, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж гляне - іде супротив його од хати середнього віку чоловік, у козацькій жупанині, а його під руку веде молода, чорнява дівка. А чоловікові тому, мабуть, і не треба чужої підмоги; однімає од неї руку да й каже: - Та ну, Настусю, к нечистій матері! Що ти мене ведеш, мов п'яницю з шинку? Я сьогодні хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. Геть, кажу, оступись! Як же здивовавсь Петро, пізнавши Кирила Тура! (бо се він самий і був). І, дивне діло! Так йому зрадів, наче рідному братові; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже. І Кирило Тур зрадовавсь; привітавсь так, як із давнім приятелем. - Поздоровляю,- каже,- по ліках! Ну, не думав я, щоб після такої руки ще ти дививсь на божий мир. Та й сам я - мовити правду - не хотів би більш підійматись на ноги. Бог знає, чи трапиться вдруге так гарно вкластись спати. - Не знать що ви говорите, братику! - каже йому дівчина, дивлячись люб'язненько йому в вічі і ще таки держачи його за руку. - Мовчи, бабо! - сказав Кирило Тур.- Ваш брат у сьому не тямить сили. Вам жизнь

іздається казнає-чим. Хата, піч, подушки - ото вам і все щастє. А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в бога на колінах. Туди і рветься наша душа, коли хочеш знати… Та чи з тобою ж про сі речі вести розмову? Я вже, братику,- обернувсь Кирило Тур ізнов до Петра,- покидав зовсім сей світ, набитий бабами та всякими химерами, уже був і ногу поставив на поріг, щоб іти в далеку дорогу, так що ж? Учепились за мене добрі люде і таки вернули назад. Думають, куди яке добре діло зробили, що не дали вмерти! Їм здається, що й нема вже в бога нічого кращого над оцю мізерну жизнь; а от у кого товку є хоть за шеляг, то всякому скаже, що вона не стоїть ніякогісінького жалю! - Скажи ж мені,- перебив його мізкованнє Петро,- як отеє ти опинивсь на сім боці? - А так,- каже,- що взяли добрі люде та й давай няньчити, сповивати, купати, наповати усякими зіллями, а далі й сюди з собою завезли. Дуже тут мене треба! І куди ж утрапили? Якраз у хату до моєї матері! Тут уже баби як попали мене в свої лапи, то от, як бач, ніяким побитом не одкараскаюсь. Притьмом кажуть, що я нездужаю; а я так нездужаю, що ведмедя б за ухо вдержав. Коли б не божий чоловік, то довелось би з нудьги пропасти між плаксивим бабством. Той, спасибі йому, розважить таки інколи душу козацькою піснею та й на божий мир дивиться по-людськи. - А побратим же твій де? - спитав Петро. - Побратимові,- каже,- моєму тепер доволі діла. Хочемо задати перцю городовій старшині, так шатається тепер по всіх усюдах, наче ткацький човник по основі.

Нап'яли братчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що ні руками, ні ногами не повернете. - Слухай, брате,- каже Петро,- коли казати, то кажи ясно, а не загадками. - Кажи йому ясно! - засміявшись, мовив запорожець.- Який тепер чорт скаже тобі що-небудь ясно, коли звідусюди нахмарило? Виясниться вам хіба тоді, як заторохтить грім та заблискає блискавиця. А вже до сього не далеко. Казав побратим, що вже над Остром, у Романовського Куті, наші і кош заложили.

Сьогодні, тривай, чи і сам Іван Мартинович не прибуде з отаманнєм; а к завтрьому

ік ранку, щоб і бояре царськії не над'їхали. Чорний люд збирається під Ніжень, як сарана. Кажуть, у Ніжені під раду великий урожай на кармазини… У Петра од таких речей аж мороз пішов поза шкурою. Перш усього подумав він про свого панотця і вже хотів був бігти до хутора, щоб його сповістити, да згадав, що панотець у дорозі. Друга його думка була про Лесю: боявсь, щоб як-небудь і їй у козацьких чварах не досталось, а ще більш боявсь, щоб Кирило Тур, під сей каламутний час, удруге не вкрав її, так як у Києві. Що ж тут чинити?.. «Заведу про неї річ із запорожцем!» Да й натякнув про Лесю. - Ге-ге-ге! - каже, зареготавши, запорожець - Невже ти ще й досі не викинув з голови тії дурниці? Мені здавалось, досить пустити чоловікові піввідра крові, щоб одумавсь, аж, мабуть, ні! Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнути до баб! - А ти, вразький прудиусе,- каже сміючись Петро,- невже б то занедбав дівчину, що бивсь за неї, мов скажений? - Пху! - аж плюнув з серця запорожець.- Став би я тепер думати про таку пакость!