Чорна рада

Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не зітхає. Слухає теє гор'дованнє од свого чоловіка так, мов не про неї й річ; тілько часом здригнеться од його грізного голосу, як струна на бандурі. - Боржій, боржій, жінко! - покрикує на неї Гвинтовка.- Докажи, що твоя висока порода на якесь таки лихо тобі здалася. Давай нам якоі-небудь настойки чи запіканки, тілько такої, щоб і старе помолодшало. Принесла княгиня й запіканки, почала гостей шановати. Мусила перше випити чарку сама, і тоді вже стала гостей обносити. - Пийте тепер безпечніше, дорогії гості,- каже господар,- ляшка вас не отруїть. - А од їх роду - не во гнів твоїй жінці - се іноді й станеться,- каже Шрам.-

Може б, і батько Хмельницький пожив іще на світі, якби не сватавсь із ляхами. - Бач, моє золото, які твої земляки! - каже Гвинтовка.-Хвали бога милосердного, що я тебе слобопив од їх. Хоть, може, мої липові світлиці й не те, що княженецькп замки, так хоч поживеш між православними християнами; усе-таки не так смердітимеш лядським духом, як позовуть на суд перед бога! - Та чи по нашому ж вона молиться? - шепнула Череваниха братові. - Отак, сестро! - одвітує той голосно.- Невже ж ти думаєш, що я мав би кателичку за жінку? Уже не знаю, що там у неї в душі сидить, а вона в мене і до церкви ходить, і хреститься по-нашому. Перехрестись, моє золото! Княгиня перехрестилась, як дитина, і що то! Бачся, нічого не заважають слова, а

Леся, да й сама Череваниха, насилу змогли дивитись без сліз на ту нещасливу невісту. Так, як бідний горобчик попадеться у руки хлоп'ятам та й не знає, за що над ним знущаються, а тії йому виспівують, як жиди Христа мучили, крутять да підкидають угору, так ся безталанна княгиня попалась тепер між козаки; і що там тії князі, сенатори да великі пани наробили, про що вона й не відала, за все тепер одвічає. Тілько ото що посідали за стіл і Шрам поблагословив страву, як ось хтось одсунув знадвору кватирку і гукнув на всю світлицю: - Пугу! Шрам з серця аж ложку покинув, а господар замішавсь-замішавсь да й сам не знає, що йому робити. Як ось ізнов: - Пугу! Чи ти спиш, пане князю, чи вже так завеличавсь, що не хочеш пустити доброго чоловіка і в хату? - Просимо, просимо, пане добродію! - каже Гвинтовка.- І сіни, й хата перед тобою настіж. - А собаки ж у вас не кусаються? - От славно! А нащо ж співають: Запорозький козак

Не боїться собак? - А кішки в вас не дряііаються? - Бог з тобою, добродію! - Тепер чортзна як стало на Вкраїні! - каже, усе-таки за вікном, голос.- Наш брат не у всякі двері й сунься. - Коли не у всякі,- каже Гвинтовка,- так у мої і опівночі можна. - Пане Матвію! - озвався тоді до його Шрам. Так отес ти так не брагаєшся з запорожцями? - Е, добродію мій! - каже, зачервонівшись з сорому, Гвинтовка.- Запорожець запорожцеві не пара. Се батько Пугач, старець, або дід кошовий. Із ким, із ким, а з їм ладити треба. Тепер на Вкраїні усе так перевернулось, переплуталось і перемішалось, що навпростець нікуди не проідеш. Утремо ми запорожцям носа, як колись візьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю. Вони-бо в царя велике пошанованнє мають і, чого хочуть, усе одержують. - Не їздить же нам, пане брате, із тобою одним шляхом,- каже понуро Шрам. Як ось увійшов до світлиці батько Пугач, старий, довгоусий дідуган, із своїм чурою. У простих сімрягах, а сорочки чорні, як сопуха. Да господареві, мабуть, на сей час було байдуже, що не одягні гості: забувши і своє панство, зустрів батька Пугача з таким привітаннєм, мов той у найдорожчих кармазинах. - Прошу ж,- каже,- за стіл до громади. - Не сяду! - каже Пугач, стоя серед світлиці. - Чому ж не сядеш? - Тому, що в тебе добрим людям така честь, як собакам. - Про яких се ти добрих людей говориш? - Та хоч би й про тих, що за віз хворосту платять по дві пари волів. Та ось вони й самі йдуть до твого вельможного панства. Без мене ти їм не дав і приступу. Увійшли міщане в світлицю да й стоять у порога. - Ну, скажи,- каже батько Пугач,- за що ти в їх воли забрав? - Щоб не рубали гаю, от за що! - Та вони ж, коли хочеш знати, не в твоєму гаю рубали, а в городовому! - У городовому, батьку! У городовому, пане! - загули міщане, кланяючись то

Пугачеві, то Гвинтовці. - От славно! - каже Гвинтовка.- З якого ж се часу моя займанщина стала городовим гаєм? - Та це, пане,- одвітують,- по-твойому вона твоя, а по нашим магістратським записям вона наша біс зна з якого ще часу. Ще скоро батько Хмельницький вигнав ляхів та недолящків з України, то зараз і дав нам привілей осягти під город поля, гаі і сіножаті, які самі улюбимо. Ще й досі є знаки, що позначили наші бурмистрове. - Та се то ми знаємо,- каже Гвинтовка,- що ви того тілько й пасли, як би вхопити щонайкращий шматок із козацької здобичі! Козакам було тоді не до займанщин: козаки тоді бились із ляхами понад Случчю, понад Горинню да топились по багнах, а ви з своїми пикатими бурмистрами давай викроювати щонайкращі поля та сіножаті!