Чорна рада

Ніжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по місту да буяють, як тії бугаї в череді,- хочуть двори ламати да грабовати старшину. - А що ж ваш полковий суддя робить? - спитав Гвинтовка. - А суддя й собі звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого візьме. Коли б ще під сю заверюху, під сю чорну раду, якого лиха не зчинилось. - Що буде, те й буде,- каже понуро Гвинтовка. - І тобі отеє байдуже, добродію? - А що ж би мені робити? - На коня та гамовати козаків! - Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у судді! - Да що по тому пірначеві! - каже Костомара.- Козаки судді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають. Поїдьмо, бога ради, поїдьмо! - Послухають, да не тепер,- каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно бровами.- Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пірнач не в мене, так я й не полковий старшина. Нехай там хоть догори ногами Ніжень перевернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю. - Еге-ге! - каже потиху сотник Костомара. - Так, мабуть, не брехня тому, що люде пронесли… Пане осауле полковий! Побійся бога! Мені здається, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуєш. - Пане Гордію, сотнику! - каже, засміявшись, Гвинтовка.- Побійся бога. Мені здається, що ти щось недобре на нас із зятем компонуєш. Ось обід на столі, а ти розвів не знать яку розмову. Сідаймо лиш да підкріплімось, то чи не повеселішаємо. Сів сотник Костомара обідати, да й страва йому в душу не йде. Пробовав то так, то сяк закидати одлалеки крючка, щоб вивідати, що в того Гвинтовки на думці, так той же не таківський: зараз і переверне його речі на жарти. Од'іхав назад до

Ніженя ні з чим. - Послухай, братику мій любий! - озвалась тоді Череваниха.- Як говорив ти з

Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пішов. - Ось лихо! - каже, обертаючи теє в жарт, Гвинтовка.- Чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, завидуючи, то і коневі не минеться. - Од пристріту, братику, я дала б собі раду; а од твоїх речей голова в мене завернулась. - Бо не жіноче діло до них дослухатись! - сказав понуро Гвинтовка. -У такому, братику, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших речей козацьких заобідом; а зоставшись на самоті, не во гнів тобі, скажу, що мені чогось страшно зробилось. Ми ж ізмалечку, брате, навчені закону божого… Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш… - Що то значить жити під самим Києвом! - перебив її Гвинтовка.- Зараз і видно чернечу науку. А в нас у Ніжені так жінок розумні люде учать: жіноча річ коло припічка! Да й вийшов із світлиці. Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказує й сей, що бачив у

Романовського Куті. Череваниха ж із Лесею вжахнулись і поблідли на виду, да й

Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слухаючи, тілько всміхається. Дивиться

Череваниха на брата і не йме очам своїм віри: що звідусюди надіходять непотішнії вісті, усяке тривожиться, сумує, а йому про все байдуже, йому мов у казці кажуть про тих зрадливих запорожців да про тії чвари. Чом же отеє,- тепер спитаюсь я,- чом отеє Петро і Леся не зійдуться і поговорять? То було таки хоть і стереглись одне одного, да все-таки й повітаються й погуторять де про що, як брат із сестрою, а тепер бояться й очей звести одне на одного. Е, шкода й питати! Єсть у них у обох якась думка, тайна, невимовна. Раді б вони ту думку задавити, як гадюку-спокусницю, а тим часом проти волі голублять її в серці. Тим-то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного. Засумовала дуже Череваниха, а Черевань, дивлячись на неї, й собі, мабуть, щось пораховав; смутний сидів за вечерею, смутний устав і з-за столу. Тілько княгиня не змінила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить і в дощ, і в погоду зелені віти додолу, так і вона,- чи хто сміється, чи хто плаче, у неї з серця не сходить туга. На другий день, скоро повставали да повмивались Петро з Череванем, як ось іде козак од Гвинтовки. - Казав пан - надівайте білі сорочки та жупани-лудани, бо сьогодні буде рада; а пані прислала вам по новій стьожці до ковніра. Уже тут і бояре царськії, і

Сомко, і наш полковник з старшиною. Здивовавсь Петро і звелів зараз собі коня сідлати. А Черевань мірковав про стьожку, що княгиня прислала: «Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити, а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, надінемо й польську: однаково вже тепер на Вкраїні все почалось вести [ся] по-лядськи». Коні були вже посідлані. Сіли козаки і поїхали спішно. Василь Нсвольник за своїм паном. Гвинтовка, обернувшись, тілько сказав: - Гляди ж, сестро,- ти в мене тепер господиня,- щоб доволі було всячини на вечерю: бо я вернусь із ради не без гостей. Виїхали на узліссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш чернь мужики.