Чорна рада

Усі втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв грамоту високо - два дяки йому руки піддержували - і почав вичитовати царське ім'я. Як ось, позад брюховців, сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати: - Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо! А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати: - Сомка, Сомка гетьманом! І по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тоді й передні бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів - усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави. - Брюховецького! - Сомка! - Не діжде свиноізд над нами гетьмановати! - Не діжде крамар козацтвом орудовати! - Так от же тобі! - Візьми ж і ти од мене! І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою. - Стійте, стійте лавою! - крикне Сомко на своїх.- Даймо шаблями їм одвіт! Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричучи: - Не наша сила, не наша сила! До табору! Втійкаймо до табору! А запорожці схопили Іванця за руки да вже й на стіл саджають, і булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись. - Гетьман, гетьман Іван Мартинович! - кричать на все горло. - Діти! - крикне на своїх старий Шрам.- Так отеє ми потерпимо таку наругу!

Спихайте Іванця к нечистій матері! І кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка.

А запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть

і б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву. Оглянеться Сомко, аж при йому тілько зо жменю старшини. - Ей,- каже,- годі! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самі запорожці.

Іванець, махаючи булавою, кричить: - Бийте, небожата, крамаря! Шапку червїнців під добру руку! Тоді Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тісно, плечем поуз плече, да назад до намету. А інші там же поклали голови. За намегом стояли їх коні. Може б, і тут не влизнули, да московське військо, що прийшло з Гагіним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожців. Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом. - Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи між нашими? - крикну гь на йою запорожці. - А що ж,- каже,- бгатці? Я свою зятя на всякому місті оберу іетьманом. - Еге! - закричав отаман.- Се крамарів тесть! Бийте його, кабанячу тушу! Тут деякі поточились до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь

Невольник пізнав ватажка. - Пугу-пугу! - закричав, - пугу. Головешка! Гаврило! Хіба не пізнав Василя

Невольника? Не чіпай сього пана: він на моїх руках! - Еге! Ось де зійшлись! - каже той, пізнавши Василя.- Угамуйтесь, братчики,- каже до своїх,- багацько нам тепер роботи й без його. Да й поперлись до столу, б'ючи всякого, хто не з блакитною стрічкою. А Гвинтовка тим часом, сівши на коня, проїхав сюди-туди, піднявши вгору срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов'язана широка блакитна стьожка. - Гей,- каже,- козаки, непорожні голови! Хто не забув держатись за гвинтовку, до мене! За мною! - да й поїхав з ради до табору, держучи високо над головою пірнач

із блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли. Козацтво ж просте, реєстрове собі, а старшина, значні козаки - собі. Хто оддалеки забачить срібний пірнач, так і прилучається до боку ніженського осаула.

Поки переїхав поле до Сомкового табору, назбиравсь за ним такий поїзд, як і за гетьманом. Сомко ж із своєю купою на конях прибуває у табір до полку

Переяславського, а Гвинтовка до полку Ніженського. Покликне Сомко на своїх козаків: - До шику! До лави! Пушкарі, ришгуйге іармати! Піхота з пищаллю поміж гарматами, а комонник по крилах! Поїхали генеральнії старшини з полковою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шиковати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срібним панциром. Одна в його думка - ударити на Іванців табор, розметати, як полову, тії гайдамацькі купи, силою вирвати бунчук і булаву в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди на Вкраїні! Іще ж не пошиковала старшина полків, іще не крикнув він рушай, а вже полк

Ніженський з табору й рушив. - Е, Васюта не звик слухати старших! - каже Сомко.- Ну, дармо, нехай б'є первий, а ми підопремо його. Коли ж прибігає сам Васюта конем: - Біда, пане гетьмане! Отепер ми посіли! - Що? Як? - Отепер то в нас кобила порох поїла! Не я вже полковник ніженський, а