Чорний вершник

– Стріляй, пане Арсене! Стріляй! – гукнула Ванда, коли лисиця перед тим, як шугнути в чарагі, на мить зупинилась і оглянулася на переслідувачів.

Арсен, не зупиняючи коня, наклав стрілу, натягнув тугу тятиву. Але чи то від швидкої їзди, чи з незвички схибив. Стріла влучила в кущі глоду. Лисиця зникла в яру.

– Шкода! – вигукнула з досадою Ванда. – Втекла… А яке розкішне хутро! Як золото!

– Не шкодуйте, пані, – втішив її Арсен. – Тут, видно, такої дичини багато… Двох уже вполювали. А це ж тільки перший захід. Обіцяю вам вполювати лиса!

– Наперед дякую, пане.

Вони повернули назад. Коні йшли поруч.

– Які вісті з Речі Посполитої принесли вам заїжджі купці, пані? – спитав Арсен. – Уже чотири місяці як ми в Криму, відрізані від усього світу…

Вандині очі посмутніли.

– Як вони поїхали, я проплакала всю ніч. Так було тяжко на серці…

– Чому ж то?

– Не побачу я більше вітчизни своє!… Король Ян Собеський жде нападу султана і хана.

– Звідки це пані відомо? – з цікавістю спитав Арсен, пильно вглядаючись в гарненьке, розрум'яніле личко жінки.

– Від тих же подорожніх. Кажуть, проти турків виступає Австрія, Венеція і папа… Вони втягують у свою коаліцію і Річ Посполиту. А в Польщі – розбрат між магнатами. Король Собеський не знає, де взяти грошей, щоб спорядити військо для оборони.

Якщо турки й татари вдарять спочатку на Польщу, буде лихо. Ніхто їй не прийде на поміч…

– Це так казали купці?

– Ні, я сама так думаю.

– Пані говорила про це беєві?.. Пробачте, чоловікові?

– Ні. А для чого? – здивувалася Ванда. – Я ж полька! Хіба я хочу лиха своїй вітчизні?

– Пані мудро зробила, – похвалив її Арсен, у душі визнаючи, що жінка і справді розумна і він аніскільки не перебільшив, хвалячи її.

Вони під'їхали до гурту.

Полювання тривало ще годин зо дві чи три. Арсенові пощастило вполювати лиса, і він подарував його Ванді, думаючи при цьому, що всіх лисиць Яйли було б замало, щоб віддячити цій жінці і за те, що врятувала його з Романом, і за те, що переказала нині такі важливі вісті.

7

Коли Арсен закінчив свою розповідь, Тяпкін скинув на підлогу кожуха, з-під якого хотів було не вилазити цілий день і цілу ніч, і швидко заходив по кімнаті.

– Козаче, ти розумієш, що ти приніс? – раптом спинився він перед Арсеном і сам же відповів:- Ні, ти не розумієш!

– Якщо я не розумію, то хай пан посол пояснить, – усміхнувся самими очима Арсен, а сам подумав, що коли б він не розумів значення вістей, почутих од Ванди, то, напевне, пропустив би їх повз вуха і не переповідав би тут, у посольському стані.

Дяк Зотов витягнув тонку зморшкувату шию, почухав п'ятірнею бороду, втупився у Тяпкіна.

– Що ти хочеш сказати, Василю?

– Те, що ми можемо зі спокійною совістю уже завтра підписати договір про перемир'я. От що!

– Як тебе розуміти? Хіба те, що Австрія і Ян Собеський ждуть нападу Туреччини, якимось чином може вплинути на наші тут дії?

– Безперечно!

– Як саме?

Тяпкін потер руки, хитро примружився.

– Давайте подумаємо… Чи нам вигідно, щоб наш вчорашній супротивник завтра вв'язався у велику і, мабуть, затяжну війну?

– Безперечно, – відповів дяк.

– Отже, ми матимемо кількарічну передишку, а це те, що нам потрібно. Після безперервних воєн з Польщею, Туреччиною і Кри

мом казна наша спорожніла, народ стомився, а вся Україна розорена дотла, – міркував уголос Тяпкін. – Ми повинні підписати перемир'я, щоб дати нашій країні передишку, а туркам розв'язати руки на заход! Щоб наша непоступливість не змусила хана й султана шукати примирення з Віднем і Варшавою і не привела до третього турецького походу на Україну.

– Ти міркуєш правильно, пане посол, – вставив своє слово розважливий Ракович. – Звичайно, шкода віддавати туркам і татарам шмат нашої землі між Інгулом, Тясмином і Дніпром. Але зараз та земля – пустеля… Ні турки, ні татари її, звичайно, не заселять. Заселимо її ми! А мине кілька чи кільканадцять років – і вона повернеться в лоно матері-вітчизни.

Тільки тепер Арсен збагнув усю важливість вістей, з якими повернувся з полювання. Звичайно, він зразу, ще там, на Яйлі, зрозумів, що польські купці привезли дуже важливі новини, але щоб вони так вплинули на хід мирних переговорів і їхню долю, бо прискорювали їхнє повернення на батьківщину, а отже, й майбутню поїздку в Буджак, на розшуки Златки і Стехи, – цього він до останньої миті не усвідомлював.

– Але ж це добре! – вигукнув він. – Якщо ми завтра підпишемо договір, то післязавтра вирушимо додому. Так уже остогидло сидіти тут, на цій безводній Альмі!

– Не поспішай, друже, – остудив запал козака Тяпкін. – Завтра ми ще нічого не підпишемо, на це теж потрібен час. Хоча б кілька днів… А повертатися додому зможемо тільки тоді, коли дозволить хан, а дозволить він, мабуть, не раніше, як одержить на це згоду Стамбула…

– Ох, чорт! – не стримався Арсен. – То це буде хтозна-коли!

– А ти ж думав!..

8