Чорний вершник

Тяпкін, не виказуючи здивування і того, що він приємно вражений, подякував і потиснув ханську руку. Правду кажучи, на таке він не сподівався, бо кримські хани здавна з чужоземними послами поводилися зверхньо, як із своїми підлеглими. Таку поведінку хана, отже, можна було пояснити тільки тим, що зроблена ним справа прийшлася до вподоби Порті.

– Спасибі, вельможний хане, за щедрий подарунок. Я і мої товариші дуже задоволені. Особливо ми задоволені тим, що між нашими країнами встановлюється перемир'я. Бо, як казали древні, краще поганий мир, ніж гарна війна. Тож будемо сподіватися, що ваша милість дотримуватиметься укладених нами статей, а підлеглі ханській владі орди своїми нападами не чинитимуть кривд нашому населенню і не даватимуть приводу для взаємної ворожнечі.

– У всьому воля аллаха! – схилив голову Мюрад-Гірей, і важко було зрозуміти: схвалює він слова Тяпкіна чи суперечить йому.

Того ж дня московське посольство, супроводжуване Газі-беєм і його сейменами, виїхало з ханського стану в напрямку Перекопа.

Всі були в гарному настрої. Цьому сприяло, крім щасливо виконаного царського доручення, ще й те, що наступила рання весна. Сніг розтанув. Над Кримським степом віяли теплі вітри, дзвеніли жайворонки. З голубої високості пригрівало ласкаве весняне сонце.

Арсенові й Романові нетерпеливилося, їм хотілося якнайшвидше добратися додому, на Січ, а звідти – в Буджак, де в неволі знемагає Златка. Від неї сподівалися щось дізнатися і про Стеху… Тому й підганяли коней, що застоялися за зиму.

Степ лежав перед ними плоский і безмежний. І дорога, ледь помітна серед сухих торішніх бур'янів, тонула в синій далечині, і здавалося – не буде їй ні кінця ні краю…

ВАРВАРА-ХАНУМ 1

– Нене!

– Чорої Сину мій! Повернувся!.. А змарнів як! Красива білолиця жінка легко, мов дівчина, метнулася назустріч юнакові, котрий несподівано з'явився на порозі, і притисла його чорняву голову до своїх грудей. Потім заглянула йому в очі, поцілувала в обидві щоки і тільки після того повела в глибину великої, розкішно прибраної кімнати і посадила на засланій барвистим килимом отоманці.

Худа чорна служниця-татарка внесла на широкій дерев'яній таці їжу і миску з водою. Чора сполоснув руки, сів на міндер поряд з матір'ю, узяв шмат смаженої з перцем баранини і запустив у неї свої молоді зуби… Мати дивилася на сина з любов'ю і ніжно гладила його тверде гостре коліно. Коли він закінчив їсти і запив їжу шербетом, вона спитала:

– А де ж батько? Він також повернувся? Адже не був дома вже майже півроку!

Чора враз почервонів і опустив голову. Мати помітила несподівану переміну, що сталася з хлопцем, підняла пальцями його підборіддя, заглянула в очі.

– Чоро, ви, часом, не посварилися?

– Так, – тихо відповів хлопець і відвів погляд.

– З-за чого?

Чора похнюпився і з зусиллям вимовив:

– Не з-за чого, а з-за кого… З-за полонянки.

– З-за полонянки? Це з-за тієї, що ти привіз із Немирова?

– Так.

– Чого ж ви посварилися?

Чора раптом припав щокою до материного плеча.

– Нене, ти ж знаєш, що я покохав ту дівчину…

– Я знала це, – спокійно відповіла мати. – Але думала, що в тебе не дійде до шлюбу… Ти ще молодий. А до того ж та полонянка, здається, не приховувала, що кохала якогось козака і збиралася вийти за нього заміж…

– Так, вона казала це…

– От бачиш!

– Але це нічого не значить! – вигукнув хлопець з відчаєм. – Вона з ним ніколи вже не зустрінеться… То наша полонянка!

Мати сумно подивилася на сина і теплою долонею провела по його шорсткому чорному чубові.

– А що ж тобі сказав батько? Чора здригнувся.

– Батько! Батько! – розхвилювався хлопець. – На Київ ми з ним ішли різними шляхами: я з дому, а він – з Немирова… Зустрілися на Росі, і на радощах я попросив у нього дозволу одружитися зі Стехою…

– Ну?

Чора похилив ще нижче голову і ледь чутно прошепотів:

– Мені соромно тобі казати, нене…

Мати закусила губу. Раптовий здогад відігнав від серця кров. Щоки її зблідли. Гіркий клубок, що підступив до горла, перехопив подих. Вона враз зрозуміла все.

– Він відмовив тобі, Чоро?

– Так.

– І налаяв тебе?

– Так.

– Що ж він казав – що сам одружиться з тією полонянкою?

– Так, нене… Пробач, що я розповів тобі про це… На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Потім жінка гордо випросталася, стиснула кулаки і вже своїм звичайним, врівноваженим голосом спитала:

– Де ж він зараз? Чи, може, знов поїхав до Немирова?

– Ні, він тут… Скоро прийде… Ми повернулися не з порожніми руками, і він зараз ділить здобич – ясир та гурти скоту, бо воїни вимагають негайно своєї частки… А наш ясир я вже доправив додому, бо ще в дорозі батько відібрав і відокремив те, що належить нам… Ти ж знаєш, як це робиться.

– Боже мій! Знаю, знаю… Хіба я можу забути, як і мене одного літнього дня притягли сюди, на береги Дністра, і, мов худобину, обмацували хижі очі чужинців… Коли все це скінчиться! Кожного разу моє серце обливається кров'ю… – з болем промовила мати.

Чора обняв й.

– Нене, заспокойся, дорога! Не треба спогадів. Адже я люблю тебе, і сестри люблять… Люблю над усе на світі! Бо ти ж така гарна, лагідна і мудра, нене рідненька!