Чорний вершник

А Варвара-ханум мовчки дивилася на бранців, і на її очах блищали сльози. Скільки разів зустрічала вона таких нещасних з того часу, як сама потрапила сюди! Скільки тисяч пройшло перед нею, а звикнути до такого жорстокого видовища не змогла!

– Боже мій, чи ще хоч трохи залишилося людей на Україні, чи там уже один голий дикий степ? – промовила ніби сама до себе. – Коли ж скінчиться це лихоліття? Коли наша дорога вітчизна перестане кров'ю стікати, болем кричати, у нестерпній неволі конати?

Всі мовчали, вражені словами цієї незнайомої жінки.

Наперед виступив Кузьма Рожков.

– Про це варто б вам, ханум, запитати не в нас, а в яли агаси ' та мурзи Кучука… Це вони найчастіше нападають зі своєю ордою на Правобережжя! Це вони разом з кримчаками та яничарами так плюндрують той край, що там справді скоро не лишиться жодної душі… Тож не в нас мали б питати, ханум, а в свого чоловіка, кривавого людолова!

– Рабе! – вигукнув вражений Чора і схопився за шаблю. – Як смієш так говорити?

Але мати притримала його руку.

– Облиш, Чоро! Цей сміливець правду каже, – і підвела очі на стрільця. – Як тебе звати, чоловіче?

– Кузьмою Рожковим, ханум.

– Кузьма Рожков… Спасибі тобі за відвертість… Ти смілива людина.

– А ми всі тут сміливими стали, – буркнув Іваник, – бо втрачати нам, крім життя, нічого. А таке рабське життя нічого не варте, ханум, знаєш-маєш…

– Не звіть мене так, – тихо промовила жінка. – Яка я ханум? Я така ж полонянка, як і ви.

– Така, та не така! – знову буркнув Іваник.

– Доля і для невільників – а особливо для невільниць – складається по-різному…

– Звідки ж сама? Не землячка, часом? – спитав Іваник.

– З Борзни, коли чували.

– З Борзни? Звичайно, чув… Навіть доброго знайомого мав звідти… Щирий друг ось її брата. – Іваник кивнув на Стеху. Очі Варвари-ханум спалахнули.

– Знайомого? Якщо він мого віку або старший, то я його напевно знаю… Хто ж це? Як його звати?

– Семен Палій…

– Не чула.

– Звичайно, не чула, знаєш-маєш… Бо він тільки недавно став прозиватися Палієм. А раніш, поки не пішов на Січ та не вступив до низового товариства, звався Семеном Гурком.

– Що?!. – Варвара-ханум враз сполотніла і схопилася за серце. – Як ти сказав, чоловіче? Семен Гурко?..

– Так, Семен Гурко.

– Боже!

У неї затремтіли ноги. Вона замалим не впала. Чора підтримав її.

– Непе, що з тобою?

– Семен… Братик мій дорогий! – прошепотіла жінка. – Отже, живий він, живий… А я гадала, що з мого роду вже нікого й на світі нема, так давно я з дому… Що ж він розповідав? Про кого з наших згадував? Розкажи мені, чоловіче!

Всі були вражені несподіваним відкриттям і ще тісніше обступили жінку-землячку, що відтепер ставала їхньою господинею, від якої залежала не в малій мірі їхня доля. Іваник і Стеха розповіли все, що знали про її брата, про його сім'ю, змалювали, який він зараз на вигляд. Все цікавило жінку. А коли Іваник захоплено розповів про те, як гарно Семен Гурко грає на кобзі і співає, жінка вкрай розчулилась і заплакала.

– Боже мій, це, безперечно, він! Красень на всю Борзну, музика і співак неперевершений… Чи то ж я побачу його коли-небудь? – лебеділа вона крізь сльози.

Врешті так розхвилювалася, що не могла говорити. Чора взяв її під руку і повів з двору.

Мурза Кучук прибув додому ввечері. Хоча він, згідно з мусульманськими законами і звичаями, мав чотирьох жінок, по суті, його єдиною коханою дружиною довгі роки була Варвара, русокоса, голубоока полонянка, що причарувала серце суворого мурзи. Вона одна жила як повноправна господиня в його просторому домі на березі дністровського лиману, поблизу аккерманської фортеці. Інших жінок він давно відіслав у далекі степові улуси доглядати за численними отарами овець і табунами коней.

Міцний, загорілий на степових вітрах, з круглою голеною головою, що міцно сиділа на жилавій короткій шиї, пропахлий після походу кінським потом і димом кочових вогнищ, він швидко ввійшов до жіночої половини будинку і, побачивши на отоманці дружину, що схилилася в задумі на подушки, радісно блиснув білими зубами і розкинув руки для обіймів.

– Салям, дорога Варвара-ханум!

Та Варвара не кинулась, як бувало раніше, йому на груди, не почала гаряче цілувати, ба навіть не підвелася з отоманки. Натомість холодно глянула на чоловіка і відвела очі вбік.

Кучук зупинився.

– Люба моя, що трапилося?

За майже два десятки років спільного життя він навчився безпомилково вгадувати значення кожного погляду, кожного жесту своєї красивої і дуже своєвільної дружини.

– Сам знаєш! – тихо, але значуще відповіла Варвара.

– Що ти маєш на увазі?.. Ще один похід на твою батьківщину? Але ж ти вже повинна б звикнути до цього. Війна – це моє ремесло! Вона приносить мені більше прибутків, ніж скотарство чи рибальство.

– Я вже змирилася з цим…

– Тоді ж що?

Варвара гордо підняла голову, сміливо глянула чоловікові в очі.

– Красуню викрав… Молодої захотілося!..

Кучук деякий час стояв непорушне, жодним порухом не проявляючи своїх почуттів. Однак поволі обличчя його суворішало, ставало непроникним, ніби закам'янілим.