Чорний вершник

Тим часом перед юртами запала мертва тиша. Всі прикипіли поглядом до незнайомців, що з вигляду скидалися на гяурів, але за татарським звичаєм їхали із запасними кіньми.

– Хай береже аллах твій дім, Ямгурчі, – привітався Арсен, злізши з коня і віддавши поводи Романові. – Бажаємо здоров'я тобі і всім твоїм домочадцям!

– Слава аллаху, він милостивий до мого роду, – повагом, з достоїнством відповів Ямгурчі. – Хай і вас береже аллах!.. Чим я заслужив честі бачити у себе таких високих гостей?

І він допитливо, навіть з підозрою глянув на приїжджих.

Арсен не встиг відповісти: раптом з одної юрти метнулася жіноча постать і з криком: «Арсене! Романе!» – упала на груди Арсенові.

Це була Стеха.

Забившись у нестримному риданні, вона не могла промовити й слова, тільки припадала до обох козаків, які теж стояли остовпілі, бо не сподівалися, що саме так відбудеться їхня зустріч. Вони думали, що її тримають десь під замком, що доведеться розшукувати, вистежувати, може, випитувати, а виявилося – дівчина перша побачила їх і, не втримавшись, на радощах кинулася їм назустріч.

І в Арсена, і в Романа на очах теж заблищали сльози. Вони добре знали, що таке неволя, і розуміли, яких мук зазнала дівчина і яка тепер у її серці бушувала радісна буря.

– Сестронько! – Арсен поцілував Стеху в мокрі щоки. – Ну, як тобі? Намучилася, бідненька?

– Заберіть мене звідси! Заберіть!

Вона глянула на Романа і, не стидаючись свого пориву, припала йому до грудей.

– Люба моя! Кохана! – гладив її пишні русяві коси Роман і шепотів, втішаючи: – Заберемо! Ми ж і приїхали, щоб визволити тебе, відвезти додому… Ми так намучилися, шукаючи тебе і Златку…

На якийсь час і Арсен, і Роман, зайняті зустріччю зі Стехою, випустили з поля зору старого Ямгурчі. Це була зовсім коротка мить, але її було досить, щоб хитрий старий дав знак своїм домочадцям – і вони оточили двох чужинців і дівчину.

Ямгурчі однією рукою схопив Арсена за плече, а другу, в якій був затиснутий кривий блискучий ятаган, заніс над головою.

– Невірний собако! Признавайся – хто ти? – Очі старого палали злобою, крила хрящуватого носа роздувалися від збудження.

Арсен зрозумів, що вони потрапили в скрутне становище і силою тут нічого не зробиш. Потрібно було хитрувати.

– Ямгурчі-ага, не личить правовірному так приймати гостей, ніби ми ввірвалися в твій дім, як розбійники… Ай-ай-ай! А Кучук, Чора і Варвара-ханум вихваляли тебе як розумного, доброго і відданого їхній сім'ї чоловіка.

Ці слова не подіяли на старого. Він суворо сказав:

– І Кучук, і мій вихованець Чора, і Варвара-ханум, хай будуть благословенні їхні дні, не помилилися, коли так казали… Але як пояснити, що ця дівчина-гяурка впізнала вас і зраділа як братам? Га?

– Бо ми і є її брати.

– От бачиш!

– Але це ще не означає, що ти маєш право нападати на нас… Молоді татарчуки – а їх був добрий десяток – мовчки слухали розмову діда, готові кожної хвилини пустити в хід короткі буджацькі кинджали.

– Я хочу застерегти себе і свою сім'ю від біди, гяуре!

– Яка ж тут біда? Нас двоє, і ми приїхали, щоб побачитися з сестрою… Ось дозвіл від Кучука. – Арсен вийняв ярлик.

Ямгурчі побачив тамгу – три перехрещені чорні стріли на червоному полі – і враз опустив руку.

– Тамга Кучука! – вирвалося в нього. – Але ж чому ти зразу не показав її, невірний!

– Бо не встиг…

– Пробач. Я не знав, що у тебе є ярлик мурзи, – миролюбніше сказав старий і крикнув на хлопчаків:- Геть звідси і заховайте свої ножі!

Татарчуки хутко відбігли вбік, збилися в гурт і почали з цікавістю розглядати чужинців.

– Не варто вибачатися, Ямгурчі-ага. Ти зробив так, як вчинив би кожен на твоєму місці, – заспокоїв старого Арсен. – Ми не ображаємося на тебе… А от коли даси нам чого-небудь попити, то будемо вдячні.

Стеха подалася до хати, але Арсен притримав її за руку, шепнув:

– Будь біля нас… Ямгурчі наказав:

– Принесіть гостям води! Та холодно!… А ви, – гукнув на жінок і дітлахів, – геть звідси!

Вигін миттю спорожнів. Тільки цікаві підлітки, бликаючи чорними очима, юрмилися віддалік.

Раптом один з них скрикнув:

– Дивіться! Дивіться! Хтось мчить сюди!.. – Він показав рукою поверх голів.

Всі повернулися в тому напрямку, куди показував хлопець. На протилежному кінці долини, приблизно за версту від хутора, швидко їхав кінний загін, що налічував не менше десятка вершників.

Хто б це міг бути? Арсен кинув бистрий погляд на Романа. Чора? Той ствердно хитнув головою. Безперечно, Чораї Це він, дізнавшись, що зникли два козаки, здогадався, куди вони могли поїхати, і помчав у погоню… Треба тікати!

Думати ніколиі Дорога кожна хвилина!

Скориставшись тим, що всі – і Ямгурчі в тім числі – намагалися розпізнати, хто наближається. Арсен підхопив Стеху під руки і посадив на запасного коня. В наступну мить обидва козаки теж були в сідлах і з місця пустилися навскач.

– Стій! Куди? – зарепетував Ямгурчі. – Прокляття!.. Держіть їх!

Та було пізно. Коні здибилися і помчали щодуху. Хлопчаки, рятуючись від кінських копит, сипонули врозтіч…