Чорний вершник

Від Білгорода до Чаги – один кінний перехід. Літня ніч коротка: не встигли вершники від'їхати від Дністра верст десять, як на сході почав підніматися край неба. Спочатку він посвітлішав, потім прибрав бурого, а згодом – рожевого кольору. Нарешті весь виднокрай спалахнув, як вогонь, і з-за далекого моря викотився пруг сонця і запалахкотів буйною пожежею.

Степ враз ожив, озвався тисячами голосів – пташиним співом, сюрчанням коники, свистом бабаків та ще безліччю звуків, що затоплювали все довкруг.

Хоча Арсен мав у кишені ярлик мурзи, вони з Романом домовилися всіх зустрічних об'їжджати, щоб не навести на свій слід Чору, коли б він надумав раптом переслідувати їх.

Тож помітивши вдалині отару овець і чабана з собаками, звернули вбік і широкою балкою, накидаючи гак, помчали на захід.

Згодом попереду виринув невеличкий татарський хутір – кілька глиняних халуп, критих очеретом. Його об'їхали теж і несподівано побачили невеликий степовий гайок, що привільне розкинувся попід горою. Козаки повернули до нього, сподіваючись дати коням невеликий перепочинок.

Та коли до гаю залишалося зовсім близько, з нього раптом вискочило кілька вершників.

– Спагії! – вигукнув Арсен, притримуючи коня. Тікати було ніяк. Спагії мчали просто на них.

– Будемо їхати своєю дорогою, – сказав Арсен. – Може, вони не зачеплять нас… А коли що – мовчи, Романе, як риба! Говоритиму з ними я…

– Хто такі? – спитав передній, кетхуда ', наїжджаючи своїм конем на Арсенового буланого.

– Ми спагії із от-кулу Гамід-бея, – якомога спокійніше відповів Арсен. – А ви?

Замість відповіді кетхуда показав пальцем на одяг козаків.

– Звідки це у вас?

Арсен оглянув себе і Романа. Справді, на спагіїв вони скидалися мало.

– А-а, це… – байдуже протягнув Арсен. – Так ми ж були у полоні в урусів і тепер, після того, як у Бахчисараї підписано перемир'я, нам пощастило вирватися від гяурів. Вони обміняли нас на своїх людей, що були в полоні у яли агаси…

– О! Так ви їдете з Аккермана? Так я зрозумів? Від яли агаси?

– Ну, самого яли агаси ми, звичайно, не бачили, – зам'явся Арсен, не знаючи, куди хилить кетхуда. – Хто б нас, простих воїнів, допустив до такого поважного бея?

– Я не про це! Важливо, що ви були в Аккермані, а ми простуємо туди… Дуже спішно треба. Та от досада – в цьому проклятому степу, як на морі, – ні доріг, ні позначок… Тому повертайте коней – будете мені за провідників!

– Але ж ми поспішаємо! – вигукнув з досадою Арсен. – Уже скільки часу не були дома!

– Встигнете! – відрізав кетхуда. – Та й не потрапите ви додому… Як тільки ступите за Дунай, вас відразу запроторять в який-небудь от-кулу – і до муштри!..

Арсен наставив вуха: запахло важливою новиною. Але кетхуда замовк.

– їдьте весь час на схід сонця – і потрапите до Аккермана, – не хотів здаватися Арсен. – А в степу всюди пастухи – вони вкажуть дорогу…

– Я наказую тобі, собако! – розлютився кетхуда. – Повертай голоблі!

Доводилося підкорятися. Арсен виразно глянув на Романа і підстьобнув коня.

Спочатку їхали мовчки. Попереду кетхуда з Арсеном, за ними – Роман, а позаду розтягнулися спагії.

– Невже знову пахне війною? – спитав Арсен, намагаючись зав'язати розмову. – Скажу по правді, набридла вона мені, мов гірка редька!

– Ти давно з дому? – замість відповіді спитав кетхуда.

– Уже п'ятий рік…

– А домівка далеко?

– Про Кизил-Ірмак чув?

– О, далеко!.. – поспівчував кетхуда і додав:- Ну, що я можу тобі сказати? Нічого втішного… Лаштуйся ще років на п'ять, а то й на десять тягнути військову лямку… Сердар ' готує велике військо для війни з Австрією, бо цісар задумав відібрати у нашого падишаха східну Угорщину. Ну, а наш падишах не від того, щоб відібрати у цісаря західну Угорщину. Ось уже півтораста років – з часів султана Сулеймана Кануні – тягнеться цей спір між двома володарями за ту землю… Ще у вересні 1529 року, після того як була захоплена Буда, Сулейман обложив Відень, і півмісяця його 120-тисячне військо штурмувало те місто, де було всього 20 тисяч захисників. Але взяти так і не зміг і відступив ні з чим… Другий його похід теж закінчився нещасливо. Тепер наш бого-даний падишах вирішив, що настав час, коли аллах допоможе йому зробити те, чого не зумів зробити Сулейман…

– О, кетхуда добре знає історію того спору! – здивувався Арсен.

– Ще б пак! – промовив вдоволений похвалою кетхуда. – Чому б я мав її не знати? Я народився в Угорщині, там мій зеє-мат 3, моя мати мадярка…

– О! – вигукнув Арсен. – То ти угорець?

– З чого б то! Я мусульманин, мій батько був спагія, і я теж спагія… Служу нашому падишахов!

– Мені вчулося, що тобі не хочеться знову воювати…

– А тобі хочеться? – замість відповіді сказав кетхуда. – Мені і без війни непогано!

– Я іншої думки, – схитрував Арсен. – Тобі добре – у тебе чималий маєток, душ двісті райя.

– Всі п'ятсот! – не без гордощів сказав кетхуда.

– Ну от, бачиш… А у мене – нічого. Руки та шабля, якою я собі здобуваю на прожиття…

Кетхуда підозріло подивився на свого супутника, але промовчав. Арсен тим часом вів далі: