Чорний вершник

– Ну, звичайно, не розумієш, – усміхнувся Палій, – бо коли брав мою сестру Варвару в Борзні, то не питав нічиєї згоди – ні її, ні батьків, ні братів… Тож звідки тобі знати п брата?

Кучук пильно глянув на свого співрозмовника, на його високу дужу постать, на відкрите обличчя, на якому ясніли гарні сірі очі. І раптом усміхнувся.

– Невже ти брат Варвари-ханум?

– Так.

– Семен?

– Так.

– Ох, шайтан! От не сподівався! Варвара-ханум розповідала про тебе… Ну, будь здоровий, Семене Гурко! – Мурза простягнув руку.

– Семен Палій…

– Що?.. Семен Палій?! – Кучук був вражений. – Але ж… Семен Палій – то погромитель кримчаківі Слава про тебе пронеслася і по Буджаку… І коли б у тебе не було мого ярлика…

– То що? Наказав би голову відтяти?

– Наказав би!

– Дякую за відвертість… Але, на щастя, я маю з моїми друзями твій ярлик, і моя рідна сестра – твоя дружина… А це що-не-будь та означає!

– Безперечно.

– Тоді, родичу, приймай гостей!

Кучук знову спохмурнів. І оглянувся на своїх вояків, що переправлялися через Дністер.

– Але… – він зам'явся.

Палій теж перестав усміхатись. Йому стало ясно, куди веде Кучук свій чамбул. Голос його прозвучав глухо й суворо.

– Ти зібрався на Україну? Той прямо глянув у вічі Палієві.

– Так, ти вгадав. Ми йдемо на Україну. Рік важкий: сарана спустошила наші пасовиська і бахчі, насувається голод…

– І ти вирішив поживитися на Україні? Взяти ясир?

– Не тільки ясир… Коні, худоба, вівці, одяг, гроші – все знадобиться! – В очах мурзи загорілися насмішкуваті іскринки.

– Ви чуєте, хлопці? – звернувся Палій до своїх товаришів.

– Але ж наш край став майже пусткою, мурзо! – вигукнув, виїжджаючи наперед. Арсен. – Ви всіх там винищили, все забрали! Чим же ще хочете поживитись?

На карому коні, в чорному жупані, сам схудлий, потемнілий, він зупинився на горбку, проти ясного синього неба.

Кучук прикипів поглядом до похмурого козака. Потім вигукнув здивовано:

– Чорний вершник?! І ти тут?

– Тут, мурзо, – спокійно відповів Арсен.

– Ох, чорт! Шкода, що не зустрілися ми в степу, а то б мої люди посікли тебе на шмаття!

– Я знаю це.

– І все ж ти посмів приїхати сюди?

– Як бачиш, мурзо.

– Ти й справді смілива людина, чорний вершнику… Недарма мої воїни наділили тебе надприродною силою. Але тримайся від них подалі: впізнають – башку знесуть!

– І все ж тобі доведеться на цей раз відкласти похід і повернутися додому, шановний мій родичу! – суворо сказав Палій.

– Чому?

– Ну, як же! Гості на поріг, а він з дому побіг?.. Так не годиться! Я прибув до тебе перший та, може, й останній раз. Хочу посидіти за гостинним столом, поговорити із сестрою та зятем. А це, наскільки я розумію, мій небіж? – він повернувся до Чори. – І з ним хотілося б познайомитися ближче… Те, що ми смертельні вороги, – всяк знає. А от що ми ж таки люди, а не пси, та ще й родичі – не всім відомо…

Кучук мовчав. Чора торкнув його за рукав.

– Тату, козак правду каже…

– Не козак, а дядько, – вставив Палій. – Адже моя сестра Варвара – твоя мати?

– Так.

– Ну, от бачиш! Дядько…

– Дядько, – повторив Чора і раптом почервонів, зустрівшись з батьковим поглядом.

Кучук закусив губу і щось думав. Видно було, що в його серці точилася боротьба. Він боровся сам із собою.

Похід на Україну почався. Зібрано чимале військо. Половина його вже переправилась через ріку. Не хотілося повертатися без здобичі. Та й що скажуть воїни? А яли агаси що скаже?

Однак і їхати не виходить…

Він зітхнув і промовив тихо до Чори:

– Накажи припинити переправу! Повертаємося назад. Додому.

– Приймай гостей, Варваро-ханум, – сказав мурза, кидаючи батракові повід коня. – Впізнаєш?

Був ранок, і Варвара-ханум давала на подвір'ї роботу невільникам і невільницям. Одягнута по-домашньому: у білу вишиту сорочку і квітчасту, за татарським звичаєм, спідницю. В руці мала в'язанку ключів. У вухах поблискували проти сонця невеличкі золоті сережки.

На її обличчі промайнув подив: вона не ждала чоловіка так скоро з походу.

– Ти повернувся? А це…

її погляд ковзнув по козаках, що поволі наближалися, і раптом застиг. Губи здригнулися. Ключі з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося з вуст:

– Братику-у! Семене!

Вона кинулась до Палія і впала йому на груди. Забилася в нестримному риданні.

– Братику! Рідненький мій! Невже це ти?

Палій цілував її в коси, в лоб, в мокрі від сліз щоки.

– Сестронько! Лебідонько моя нещасная!

Всі стояли мовчки – Кучук, Чора, козаки, невільники.

Арсен відчув, як у нього перехопило подих, а очі зволожилися слізьми. Яка-то у нього буде зустріч із сестрою? І чи буде? Чи не продав й цей кривавий мурза-людолов у гарем за тридев'ять земель?

А Златка? Чи зустріне він її, милу свою, найдорожчу? Чи загляне в її густо-сині очі? Чи навіки вже втратив?

Після перших привітань і перших сліз Кучук-бей запросив гостей до хати.

Тим часом невільники і батраки різали баранів, патрали гусей, з льохів несли вино і бринзу. Невільниці-українки варили куліш, галушки, пекли пиріжки з маком, ізюмом та сиром.

А поки все це готувалося, Кучук і Варвара-ханум пригощали гостей вином, розведеним, за болгарським звичаєм, водою, вели тиху, неквапливу розмову.