Чорний вершник

Арсена гризла нетерплячка. Він думав, коли їхав сюди, що перше запитання до Кучука і Варвари-ханум буде про Стеху. Але зрозумів, що помилився. Гуртом козаки вирішили, що питати мурзу небезпечно. Хто зна, як він подивиться на те, щоб відпустити за викуп дівчину. А поговорити з Палієвою сестрою не випадало нагоди.

Незабаром слуги принесли обід. Поставили на барвистий килим, розстелений на долівці. Гості, як і господарі, сіли кружка на м'які подушки. Мурза налив у срібні та скляні келихи вина, промовив:

– Дорогий мій родичу, дякую, що завітав до моєї хати! – Його чорні очі блиснули крізь прищурені повіки, і не можна було розібрати – кепкує мурза чи говорить щиро. – За твоє здоров'я і за здоров'я твоїх супутників!

Обід тягнувся мало не до вечора. І тільки тоді, коли сп'янілий Кучук пішов відпочивати, а невільниці постелили козакам – на їх прохання – в саду, просто неба. Арсен шепнув Палієві:

– Кращої хвилини не буде, батьку! Палій мовчки хитнув на знак згоди головою і, обнявши сестру за плечі, сказав:

– Варочко, я радий, що майже через двадцять років побачив тебе… Але у нас ще й діло є до тебе…

– Яке? – Варвара-ханум насторожилась.

– Ми хочемо визволити одну дівчину, сестру цього козака, – і Палій показав на Арсена.

– Де ж вона?

– У тебе… Тобто вивіз її з Немирова Чора.

– Чора?.. Як же її звати?

– Стехою…

– Стехою?!. – Варвара-ханум вражено глянула на козаків.

– Чому це тебе дивує?

– Тому, що я відпустила її додому разом з тими двома невільниками, які передали тобі ярлик!

– Відпустила?.. Додому? – Палій перезирнувся з Арсеном. – Тут щось не так… Ті двоє її не бачили… Вони повернулися без неї і сповістили, що Стеха залишилася тут.

Варвара-ханум мовчки дивилася на козаків. Обличчя її пополотніло. Міцні білі пальці, що, видно, давно не знали важкої роботи, мимовільно жмакали барвисту шовкову шаль.

Нарешті, пересиливши себе, жінка плеснула в долоні. Ввійшла невільниця.

– Гукни Чору! Хай зайде. Чора вбіг веселий, розпашілий.

– Що, нене?

Варвара-ханум показала на міндер поряд із собою.

– Сядь сюди! – І коли син сів, запитала твердо, з притиском:- Чоро, де поділася та дівчина? Стеха…

– Стеха? – В чорних очах хлопця промайнув переляк. Він не зумів приховати збентеженості. Рум'янець на щоках почав гаснути. Однак він зробив вигляд, що напружує пам'ять. – Ах, Стеха!.. Як же – пам'ятаю! А от де вона поділася – не знаю…

Варвара-ханум поклала руку йому на гостре коліно.

– Ну, як же не знаєш? Ти ж мав відправити її додому… Я ж наказувала тобі!

– Я й відправив.

– Коли?

– Тоді ж. Разом із тими невільниками. Чора зблід. Очі його горіли. На лобі виступив піт. Але відповідав він чітко, твердо.

Варвара-ханум була збита з пантелику.

– Ти правду кажеш, сину?

– Нене! – вигукнув Чора, але відвів погляд убік. Мати пильно подивилася на нього і сказала:

– Ну, гаразд… Іди, Чоро!

Арсен і Палій переглянулись. Вони були вражені. Скільки сил потрачено! Скільки надій було! І все даремно, їм здалося, правда, що Чора щось приховує… Але як примусити його сказати правду?

Чора підвівся і швидко вийшов.

У кімнаті запала мовчанка. Козаки зціпили зуби і думали, що робити далі. Варвара-ханум теж не проронила жодного слова.

Порушив мовчанку Палій.

– Отже, виходить, дівчина зникла безслідно… Але ж такого не буває! Повинен же хтось знати, де вона поділася! Як ти гадаєш, сестро?

– Не знаю… Просто гублюся в здогадках.

– А не приховує чогось Чора? Варвара-ханум пильно подивилась на брата.

– Ти так гадаєш, Семене? Я поговорю з ним… Сьогодні увечері…

8

Ніч була темна й тепла, навіть задушлива. На небі висіли мерехтливі сріблясті зірки. З широкого дністровського лиману долинали пахощі водоростей, викинутих на берег, та квакання жаб.

Чора ніяк не міг заснути. Серце лунко стукало в грудях, з голови не йшли тривожні думки. Після розмови з матір'ю він зрозумів, що приїзд дядька і козаків зовсім не випадковий. Вони приїхали по Стеху! Хочуть викупити її і забрати з собою!..

Він лежав на кожушанці, простеленій просто на землі, під кущами винограду, і дивився в темно-синє небо, на далекі манливі зорі. А думав про своє.

«О аллах, допоможи мені! – шепотіли його губи. – Зроби так, щоб та мила гяурка Стеха, всупереч бажанню батька і матері, всупереч усьому світові, стала моєю першою дружиною!.. Вона мені народить синів, які шаблею слугуватимуть тобі, о Всевишній! Прокладатимуть шляхи в країну невірних для твоєї величі і слави!»

Зашелестіли кущі. Чора підвів голову.

– Ти тут, синку? – почувся тихий материн голос. – Не спиш?

– Не сплю, нене.

– Я присяду біля тебе…

– Сідай, нене.

Варвара-ханум сіла на кожушанку, поклала теплу руку синові на голову, пригладила шорстке волосся. З її грудей вирвалося легеньке зітхання.

Чора мовчав. Він здогадувався, чого прийшла мати, але не знав, що їй відповісти. Думки його сплуталися, а серце стиснулось від болю й тривоги.

– Чоро, – промовила тихо мати, коли мовчанка затяглася, – я знаю, ти не відіслав тоді тієї дівчини… Бо коли б відіслав разом з невільниками, вона була б дома… Скажи, навіщо ти так зробив? Чому не послухав мене? Га?

Чора не відповів.