Чорний вершник

Юрія Хмельницького притягнули на аркані, що обвив йому шию. Видно, його щойно розбудили, бо він розгублено блимав очима, не розуміючи, куди і для чого його привели. Невисокий, понурий, наляканий, він зараз зовсім не був схожий на того зарозумілого правителя, який нагонив страх на пів-України. Стояв із зв'язаними за спиною руками, з арканом, що зловісно теліпався на шиї, і покірно ждав якоїсь нової напасті.

Коли вартовий вийшов, Ненко подав Хмельницькому низенький стільчик, сказав:

– Сідай, гетьмане, та слухай мене уважно! Той сів і підвів тьмяні очі.

– Я слухаю, ага.

Ненко підійшов і схопив Юрася за плече.

– Де поділася моя сестра? Юрась здригнувся.

– Я н-не знаю, – відповів глухо. – її викрали татари…

– Не поспішай стверджувати це! Подумай…

– Я мав досить часу думати.

– І все ж, гетьмане, тобі доведеться подумати ще і пригадати те, що ти так уперто намагаєшся забути чи приховати, – сказав, виступаючи наперед, Звенигора. – Ти мене впізнаєш?

Юрій Хмельницький оторопіло глянув на козака.

– Запорожець?.. Ти?!.

– Так, це я… І я радий, що бог не позбавив тебе пам'яті. Отже, маєш пам'ятати й те, куди запроторив Златку!

– Далася вона вам… Цього я не знаю!

– Згадаєш, виродку! – вигукнув Арсен.

Він був страшний. Важко дихаючи, з налитими люттю очима, поволі підійшов до колишнього гетьмана, схопив його за шию обома руками і струснув так, що в того замалим не відірвалася голова.

– Згадаєш і скажеш! А не скажеш – тут тобі й смерть! – Козакові пальці вп'ялися в тонку шию Юрася. – Ну, кажи, недолюдку!

Юрась смертельно зблід, захарчав. Очі йому полізли на лоба. З вуст зірвалися хрипкі слова.

– Зач-чекай… С-скаж-жу…

Арсен розслабив пальці. Юрась хапнув ротом повітря, струснув головою. Губи його посіріли і щось белькотали нерозбірливе.

– Ну, кажи! – знову струснув його Арсен. – І не думай брехати! Бо…

В наметі запала тиша. Погляди всіх уп'ялися, мов ножі, у чорні гетьманові очі. Що він скаже?

– Та дівчина… мене образила… – нарешті вимовив Юрась, затинаючись від страху. – Я не міг стерпіти такої наруги…

– Ну, і що ти зробив? – підбадьорив його стусаном Арсен.

– Я наказав…

Голос колишнього гетьмана зірвався і завмер.

– Що ти наказав?

– Я наказав одвезти її в Кам'янець і… – Юрась знову замовк.

– Та говори ж, клятий! – не стерпів Роман, зірвавшись з місця, підбіг до Юрася і заніс над його головою ятаган. – Говори! Не сотай жили із серця!

– І… і продати, – ледь чутно видихнув той.

– Продати! – одночасно вигукнули Младен і Ненко.

– Продати! – заревів Арсен. – Я уб'ю тебе, негіднику! Але Романова рука лягла на плече друга.

– Чекай, Арсене!.. Заспокойся… Якщо він скаже, кому й куди продано Златку, ми залишимо його живим, хай йому чорт! – І повернувся до Юрася. – Ти чуєш, нелюде? Кажи!

Юрась позеленів. Його тіпала лихоманка. Правди сказати не хотів, бо більше за все на світі боявся великого візира, до якого – як думав він – його приведуть через кілька тижнів. Сказати ж, що Златку він відправив у подарунок великому візирові – це означало або померти зараз від шабель цих шибайголів, які невідомо як і звідки звалилися на його голову, або ж загинути в лютих муках від костоломів великого візира.

– Я… я не з-знаю, кому продано дівчину, – пробелькотів Юрась. – Але я з-знаю, хто її продав…

– Хто?

– Свирид Многогрішний… Це він возив її у Кам'янець… А я потім не цікавився її долею, – додав він зовсім тихо і якось невпевнено.

Арсен і Ненко переглянулись. Ця невпевненість породила у них підозру, що Юрась, сказавши неправду або тільки швправду, викручується.

– Я не вірю тобі, поганцю! – Арсен аж тремтів. Пальці знову стиснули горло Юрася. – Або скажеш усе, або пропадеш тут мов собака! Ну!

Він був страшний.

Юрась відсахнувся. Все його тіло покрилося холодним потом.

– Н-не вбивай… Я скажу все… – Він раптом упав на коліна.

– Ну!

– Я віддав її в подарунок Кара-Мустафі… В гарем… Многогрішний одвіз… – тихо вимовив Юрась, ждучи найгіршого.

В наметі настала могильна тиша. Арсенова рука мимоволі ослабла і відпустила горло гетьмана. Всі з жахом і огидою дивилися на нікчему, що понуро стояв на колінах.

Віддав Кара-Мустафі! В гарем!

Арсен зблід і безтямним поглядом втупився в темряву, що заснувала кутки намету. Він сподівався найгіршого – і ось воно прийшло!

Златку – в гарем!

Кара-Мустафі! Великому візирові!

Розум відмовлявся вірити. Вуха не хотіли чути цих убивчих слів. Арсенове серце розривалося від пекельних мук. Не легше було Младенові і Ненкові. Роман обняв Стеху за плечі, мовби бажаючи захистити її від злої долі, яка спіткала Златку.

Довго в наметі панувала напружено-болісна тиша. її порушував лише тріск свічки, та здалеку чулося глухе іржання коней.

Нарешті першим опам'ятався Ненко. Відкривши полог намету, покликав вартових і наказав:

– Заберіть в'язняі Та пильно стережіть!

Юрія Хмельницького вивели.