Чорний вершник

Переправившись через Дунай, яничарський загін на чолі з Сафар-бесм поволі простував Добруджею до Балканського хребта.

Одягнутий у яничарьке вбрання. Арсен разом з Младеном їхав весь час попереду: він не хотів показуватись на очі Юрасю Хмельницькому, що плівся прив'язаний до воза десь всередині валки.

І Арсен, і Младен поспішали. Здавалося, коли б могли – полетіли б на крилах!

Арсена підганяло бажання якнайшвидше добратися до Стамбула, де – він був упевнений – знайде Златку. Младена ж тягнуло вперед, крім туги за дочкою, ще й інше почуття. Під його ногами була рідна болгарська земля! Десь там, на полонинах, у зелених долинах, серед лісів, гуляють його побратими-гайдуки, борці за волю Болгарі!… До них, до них рветься серце старого воєводи!

Коли на шостий день їзди валка здерлася на високий перевал, Младен підкликав до себе Ненка й Арсена. Вигляд у нього був радісний, урочистий. Він скинув чалму, розправив рукою довге сиве волосся, глибодсо вдихнув прохолодне гірське повітря і сказав радісно, урочисто:

– Боже! Ось вона переді мною – Болгарія! Стара Планина! – Він раптом став на коліна, нахилився і поцілував землю. В очах його блищали сльози. А підвівшись, окинув поглядом горбасті сині краєвиди, що мріли вдалині, і ледь чутно прошепотів сухими вустами:- Болгаріяі Рідна моя…

І Арсен, і Ненко не проронили жодного слова. Вони розуміли, які почуття нуртують зараз у грудях старого воєводи.

Младен узяв їх за руки, підвів на край бескиду, з якого виднілися південні схили хребта, промовив схвильовано:

– Синове! Тут ми з вами розстанемося.

– Чому, тату? – здивувався Ненко. – Ми ж домовилися їхати разом до Стамбула. Там наша Златка…

– Вас двоє молодих, дужих… З мене буде невелика поміч, справитеся самі. Визволите Златку… А я залишуся тут, у рідних горах. Десь там, – він показав у далину рукою, – знайду своїх хлопців… Вірю: ждуть вони менеї Десь там, – він знову підняв зморшкувату, але ще міцну руку, – мати наша – Анка. Орлиця моя! Вона теж давно чекає на мене…

Вони довго стояли мовчки, аж поки на крутому підйомі не показалася валка, що поволі піднімалася вгору.

Старий воєвода раптом заспішив.

– Ось що, синове, слухайте мене уважно… Перше вам і головне завдання: визволіть мою доньку Златку. Де б вона не була – хоч би і в сералі ' самого султана, вирвіть її звідти! І дайте знати про те у Сливен, старому Станку… Ви обидва знаєте, де він живе. То мій давній друг і вірний помічник… Зрозуміли?

– Зрозуміли, – хитнув головою Ненко.

– А друге завдання – підточуйте могутність ПортиІ Де тільки можна. І як тільки можна!.. Знищіть великого візира Кара-Мустафу! То хитрий і запеклий ворог уже підкорених і ще не підкорених народів! А особливо болгар… Бо він наробить усім біди!.. Про все, що варте уваги, сповіщайте мене через Станка, а я знайду спосіб передати ваші таємні повідомлення кому треба – у Київ, а звідти – в Москву, на Запорожжя чи, коли треба, у Варшаву… Знайте: ворог нашого ворога – то наш спільник. Допомагайте йому всюди і всім чим можете! Ось так, синоие… А тепер давайте прощатися, бо не знаю, чи побачу час ще коли-небудь… Роки мої біжать, мов гірські потоки, і все ближче – відчуваю я – до вічного моря спокою… Тож не будемо втішати себе зайвими надіями!

Він обняв Ненка, міцно притиснув до серця.

– Я щасливий, сину, що знайшов тебе. Безмежно радий, що ти зрозумів мене і поділяєш мої думки і поривання. Спасибі тобі! Будь здоровий і щасливий, рідний мій!..

Він відхилився на довжину витягнутих рук, довго дивився на сина, потім рвучко поцілував ще раз і повернувся до Арсена:

– Арсене, другарю мій, ти став мені теж рідний, як син. Я в неоплатному боргу перед тобою, бо ти знайшов дітей моїх. А ще в більшому боргу буду, коли визволиш Златку…

Він обняв козака і тричі – навхрест – поцілував.

– Знайду, батьку! Аби жива була – з пазурів самого шайтана вирву нашу любу Златку! – з почуттям відповів Арсен, потискуючи руки воєводи.

Младен раптом посуворішав, ще раз пильно глянув на сина і на Арсена, а потім підійшов до коня і легко, ніби за плечима не було тягаря років, скочив у сідло. Помахав рукою.

– Прощайте, рідні мої! Хай щастить вам на вашому шляхуі Він торкнув коня і звіриною стежкою звернув убік від дороги.

За хвилину його невелика ставна постать сховалася в гущавині зелених кущів. Арсен зітхнув.

– Ну, от і воєводи Младена немає…

Тим часом наблизився обоз. Пройшли стомлені яничари, прогуркотіли важкі, обковані залізом колеса. Протрюхикав припнутий до воза, припорошений дорожньою курявою Юрась Хмельницький.

Простоволосий, бо десь загубив шапку-гетьманку, маленький згорблений, споганілий, він ледве переставляв ноги і, похиливши голову, підстьобуваний батогами кінних охоронців, через силу топтав спій тяжкий, бечслаипий шлях…