Чорний вершник

Перед Златкою і Стехою Яненченко на мить запнувся. Він був вражений їхньою красою ще там, на хуторі, коли зчепився з-за них з мурзою Кучуком. Власне, парубків і дівчат він зараз брав тільки для того, щоб менш помітними були серед гурту ці красуні, бо цікавили його в першу чергу вони. Однак він не хотів, щоб гетьман звернув на них увагу. Тому досить недбало, ніби між іншим, ткнув зразу двома пальцями – вказівним і середнім – в їхній бік.

– І ви!

– Ой! – зойкнула Стеха і схопила Златку за рукав. Ніхто не помітив, як перекинулись бистрими поглядами мурза Кучук із сином Чорою.

Не дуже второпавши, що говорить горбоносий вершник, Злат-ка злякано мовчала.

Полковникові пахолки підбігли до дівчат і потягли з гурту. Младен, Ненко і Якуб, теж далеко не все розуміючи із сказаного, напружено стежили за тим, що відбувається на майдані. Коли на хутір напали татари і почали виганяти людей, вони домовилися поки що мовчати, не зізнаватися, хто вони такі, щоб у слушний час визволитися самим і визволити усіх своїх. Тепер вирішили, що такий час настав.

Ненко раптом вийшов з гурту і став перед Яненченком. Швидко заговорив по-турецькому.

– Не чіпай цих дівчат, ага! Заклинаю тебе аллахом – не чіпай! Одна з них – моя сестра, яку я знайшов у цьому чужому для мене краї, а друга… друга – моя полонянка, яку я мав намір забрати з собою… Ти мене розумієш? Залиш їх при мені, ага!

Яненченко витріщив очі. Він досить добре знав турецьку мову і все зрозумів. Одного не міг второпати – звідки тут узявся цей турок?

Зрозумів Ненка не тільки Яненченко. З-за спини Юрія Хмельницького, який теж говорив по-турецькому, швидко виїхав старшина гетьманської варти Азем-ага, похмурий чолов'яга, з вузькими хитрими очима і важкою нижньою щелепою, що видавалася далеко вперед. Ставши перед Ненком, він пильно оглянув його, а потім запитав:

– Ти хто такий?

– Сафар-бей, бюлюк-баша окремої яничарської орти в Сливені.

– Як ти сюди потрапив, ага? Чому опинився серед цих чужих для тебе людей?

– Нас тут аж троє – яничарських старшин, – спокійно пояснив Ненко, заздалегідь обміркувавши з батьком та Якубом, як їм триматися, коли настане час зізнатись, хто вони. І він показав на Младена і Якуба, які вклонилися гетьманові і Азем-азі. – Ми потрапили під час нападу на Січ у полон до козаків… Ми складаємо аллахові і вам щиру подяку за те, що визволили нас, ага!

– Ти сказав, що одна з цих дівчат – твоя сестра… То правда?

– Так, ага.

– Ця? – Азем-ага показав на Златку.

– Так, ага, – підтвердив Ненко і звернувся до дівчини:- Аді-ке, привітай цих добродіїв!

– Я вітаю вас, ефенді, – вклонилася Златка гетьманові. – Я рада зустрічі з вами, шановний ага, – повернулася вона до Азем-аги. – Хай береже вас аллах!

– Гм, справді туркеня, – буркнув Азем-ага і кивнув на Стеку. – А та?

– То сестра козака, який узяв нас у полон… Він ставився до нас добре і навіть допоміг розшукати Адіке, захоплену запорожцями під час морського походу… Його немає тут, і ми опікуємо його рідних… Тому просимо залишити дівчат з нами!

Азем-ага нахилився до гетьмана і впівголоса щось довго йому пояснював. Юрась Хмельницький ствердно кивнув головою, подивився на дівчат, на Ненка і повернувся до Яненченка.

– Облиш дівчат, пане Іван, – сказав він. – Ти собі знайдеш інших, а цих я заберу з собою до Немирова… Та накажи відібрати півсотні сімей на добрих санях і з міцними, витривалими кіньми – я візьму їх теж з собою. І не забудь про тисячу злотих, які ти маєш прислати мені… Бо…

Яненченко втягнув голову в плечі і зблід від гніву та образи. Він ніяк не сподівався, що гетьман забере дівчат ще й нагадає йому так недоречно про данину. Гадав, що розмова, яка відбулася між ними сьогодні вранці сам на сам, нікому не буде відома, і ось раптом гетьман розголосив її в присутності всього почту. Та розмова теж мала образливий характер. Хмельницький після сніданку без ніяких пояснень зажадав, щоб Яненченко кожного року привозив йому тисячу злотих. А коли полковник зауважив, що навряд чи зможе нашкребти з небагаточисельного і зубожілого населення таку суму, гетьман розгнівався і сказав, що зможе, інакше пернач полковника віддасть комусь іншому, більш винахідливому, котрий зуміє дістати ті нещасні тисячу злотих. Це означало, що доведеться не тільки тягнути останнє з люду, а й витрушувати свої кишені. Однак він погодився, бо нічого іншого не зоставалося робити… А тепер гетьман удруге нагадав про це. Те «бо» прозвучало тихо, але лиховісне, як суворе застереження. Можливо, воно було сказане так, між іншим, а можливо, і з умислом, щоб полковник не став оскаржувати раптовий намір гетьмана забрати з собою аж п'ятдесят сімей, і особливо цих двох дівчат красунь, що так запали йому в око… «Хай йому грець, – подумав Яненченко, – з цим скаженим, напівбожевільним Юрасем каші не звариш. Хоч він і родичем доводиться, а краще триматися від нього далі…»