Чорний вершник

– Ви чули, що сказав Азем-ага?.. Султан не обмежився двома походами на Україну. Цього року він кине, можливо, ще більше військо, щоб остаточно підкорити козацький край своїй владі. Руснаки не знають про це, і турецький напад може застати їх зненацька… Ми повинні допомогти їм. Якщо хочете, це – мій обов'язок! Цим самим я допоможу – і не в малій мірі! – моїм друзям-гайдукам, моїй коханій Болгарії. Бо наша доля вирішується тут, у степах України… Потім я подумав, що для визволення Златки й Арсенових рідних теж потрібен час. За день-два ми нічого не зробимо. До того ж куди ми їх повеземо зараз? В Болгарію? Це виключається, бо вони захочуть повернутися назад, зустрітися з Арсеном. А везти за Дніпро – не довеземо: у нас нема припасів для такої далекої дороги, а головне – нас дуже швидко наздожене погоня. Ні, треба ждати весниі Вже недовго… Ми будемо при Азем-азі до того часу, поки це нам вигідно… А щодо тебе, любий мій синку, то у мене оце виникла цілком несподівана думка:

а чи не залишитися тобі взагалі в яничарському війську?

– Цього тим більше не розумію, – здивувався Ненко.

– Цим ти міг би принести Болгарії і її друзям неоціненну допомогу: ми знали б таємні наміри Стамбула, укази султана, накази і розпорядження військових властей…

– Он як! Над цим слід подумати!

– Хай дарує мені Якуб, що я так відверто говорю про це, – воєвода поклав руку на плече своєму другові. – Може, його турецькому вухові і важко слухати таку мову, бо йдеться про те, щоб розхитати цього жорстокого велетня, який зветься Османською імперією. А це ж твоя батьківщина, Якубе!

– Младене, – тихо промовив Якуб, – на світі, крім жорстокості й свавілля, ще існує справедливість. На жаль, я ні разу не зустрівся з нею ні в яничарських сейбанах, ні в замках бейлер-беїв та санджак-беїв, ні в палаці падишаха. То чи ж личить мені, збагаченому гірким життєвим досвідом і власною недолею, людині, що все життя прагнула покарати несправедливість, захищати її?

– Спасибі, Якубе! Ти мудрий чоловік! – і Младен обняв старого товариша. – І ти маєш знати, бо я тобі про це не раз говорив, що ми виступаємо не проти турків, не проти Туреччини, щоб знищити її і поневолити її народ. Ми виступаємо проти свого рабського становища, в яке ввергла нас Порта, проти зазіхань султана і його ненависних пашів на нашу землю і плоди нашої праці, проти гніту й насильства, проти намагань султана убити нашу віру, нашу мову, наші споконвічні звичаї, потолочити нашу людську гідність!

– Амінь! – усміхнувся Якуб і міцно потиснув Младенову руку. – Тепер мені зрозуміло, чому ми маємо служити в орті Азем-аги…

Весь наступний тиждень гетьман хворів. Йому ломило руки, ноги, поперек. Голова тріщала від нестерпного болю. Безперервно тіпала пропасниця. Вечорами, коли було особливо тяжко, він марив, то молячись, то вигукуючи страшні прокляття, то згадуючи людей, яких давно вже не було на світі, – матір, батька, брата Тимоша… Від нього, як вірний пес, не відходив ні на хвилину Свирид Многогрішний, пантрував за кожним кроком і кожним рухом Якуба, приставленого Азем-агою до хворого.

Хвороба минула раптово, як і почалась. Але слабість залишилася, а з нею – розбитість, поганий настрій. Гетьман заскучав і гукнув, щоб хто-небудь зайшов.

За дверима почувся гамір, тупіт ніг.

– Хто там?

Двері прочинилися – показалася попеляста голова Свирида Многогрішного.

– Це я, ясновельможний пане гетьман. – Округлий вид хорунжого розплився в підлесливій усмішці.

– Заходь.

Многогрішний зайшов до кімнати, пригладив рукою миршавого чуба і низько вклонився.

– Слава богу, ви живі й здорові, пане гетьман… А я думав, з вами щось трапилось – так ви крикнули…

– Я вже почуваю себе добре… З чим прийшов?

– Маю дуже важливі вісті…

– Ну, розповідай! – Гетьман підмостив собі під голову другу подушку, щоб зручніше було сидіти, і показав на дзиглик. – Сідай!

– Ясновельможний пане гетьман. – Многогрішний обережно сів на тендітний дзиглик на кривих позолочених ніжках і притишив голос до шепоту. – Поки ви хворіли, я розпитував своїх довірених людей, які залишилися в Немирові нашими очима й вухами…

– Ну й що?

– Страшно навіть казати…

– Кажи!

– Ясновельможний пане гетьман, – швидко заговорив Многогрішний, – усім відомо, яких зусиль докладаєте ви до того, щоб відродити батьківську славу… Та не всі ваші помічники щиро допомагають вам…

– Хто? – Юрась вп'явся в жовтаво-сиві очиці хорунжого.

– Наказний гетьман Астаматій під час походу вашої ясновельможності на Лівобережжя приймав таємного посла від Сірка і довго трактував з ним за зачиненими дверима…

– Про що?

– На жаль, не пощастило дізнатися… Але дізнаємося! Того посла, запорожця Семашка, сім'я якого мешкає в Немирові, я наказав заарештувати і посадити в яму. Правда, незважаючи на те, що йому всипали півсотні київ, він нічого певного не сказав… Мало, мабуть, всипали… зате…

– Ну, ну!