Чорний вершник

– Зате достеменно стало відомо, що Астаматій, цей хитрий волох, добряче потрусив кишені й скрині багатих немирівських городян і привласнив більшу частину зібраного… В казну надійшло золота й срібла, а також дорогоцінних речей тільки на півтори тисячі злотих. А скільки прилипло до його рук, одному богу відомо!..

Гетьман скрипнув зубами, аж задихнувся від люті. Останнім часом він усі свої сили спрямував на те, щоб якомога більше люду перевести з лівого берега на правий, а також щоб поповнити свою казну, бо вважав, що без підданих і без грошей він ніщо. Тому ревно стежив за тим, щоб жоден злотий, жоден червінець чи динар, жодна золота чи срібна річ не поминули його казни.

– Ох, злодюга! Зрадник! Грабіжник! Хитрий волоський лис!.. Я давно підозрював, що то нещира, підступна, підла людина!.. Але куди ж дивився полковник Варениця? Я ж наказував йому пильно стежити за кожним кроком Астаматія!

В очах Многогрішного блиснув радісний вогник.

– Ваша ясновельможність пригріла на грудях змію! Полковник Варениця у змові з Астаматіем…

– Не може бути!

– Мої люди доповідають, що не раз бачили їх разом. Астаматій частенько заїздив до Варениці, до півночі пиячив з ним… А покоївка Варениці Настя хвалилася подругам, що господар подарував їй золоті сережки… Звідки вони у нього? Адже поки ви не вручили йому пернача полковника, був голий, як бубон!.. Разом зі мною, завдяки вам, видерся з турецької неволі, тож, мабуть, крім вошви, – хай пробачить пан гетьман за грубе слово, – нічого не привіз з собою на Україну. А тепер дарує коштовні сережки своїй коханці. Який багатій знайшовся!..

– Що ще?

– Немирівський сотник Берендей…

– І цей теж? О боже!..

– Цей випустив з ями кількох в'язнів, не поклавши за них у казну жодного шеляга… Кажуть, на цьому він добренько погрів руки… І з корчми не вилазить!

– Це все?

– Все.

– А як переселенці?

– Злидота… Перетрусили – жодного злотого не знайшли… Тимчасово поселилися на Шполівцях. А весною примусимо орати, сіяти…

– А ті… дівчата?

– їх поселено, як і наказано вашою ясновельможністю, тут поряд… На Викітці… Стежу за кожним кроком…

– А турки?

– Азем-ага взяв на службу.

– Умгу… Це добре… Однак їх треба остерігатися, бо вони про все доповідатимуть Азем-азі.

– А той – кам'янецькому паші Галілю, великому візирові або й самому султанові, – додав Многогрішний.

– Про це міг і не нагадувати: сам знаю… А ось хто з наших доносить Азем-азі – оце я хотів би знати!

– Хто ж? Астаматій і Варениця, безперечно, причетні до цього…

Юрась кисло скривився.

– А може, й ти? Га?

Многогрішний злякано перехрестився.

– Що ви, пане гетьман!.. Ось вам хрест – я вам найвіддані-ший слуга! Як пес, ладен кожному вашому недругові горло перегризти!

– Гаразд, гаразд, вірю, – недбало махнув рукою гетьман, а потім, бачачи, як його слова схвилювали хорунжого, додав:- Ти єдиний, на кого я можу покластися… Що ж пропонуєш зробити з цими зрадниками?

– Пропонувати і вирішувати має ваша ясновельможність. А моя справа – доповісти про все правдиво, як на духу.

– Ти схопив їх?

– Без вашого наказу? – здивувався Многогрішний. – Як би я посмів?

– Схопити злодюг! Негайної І тримати під посиленою вартою!.. Трохи зміцнію – сам говоритиму з ними!

– Буде зроблено, ваша ясновельможність. Але…

– Ну, що ще?

– Кого ж призначити на їхні місця?

На якусь мить Юрась задумався. Потім рішуче сказав:

– Без наказного гетьмана обійдусь: сам управлюсь! Полковником призначу Коваленка, а сотником… – він зробив паузу, пильно оглянув Многогрішного. Той схилив віддано голову, ніби чекав подяки за вірну службу. – А сотником… будеш ти, Свириде! Служи мені щиро – і я ніколи не забуду про тебе!

– Дякую, ваша ясновельможність. – Многогрішний схопив невелику білу руку гетьмана і чмокнув масними губами.

– Гаразд, іди! І зроби все, як я казав!

Задкуючи і кланяючись. Многогрішний вислизнув за двер!

Була неділя. Гетьман устав рано, ще до сходу сонця. В супроводі своїх старшин сходив до заутрені, поставив свічку перед образом матері божої за своє видужання, а другу – перед образом спасителя – за душу свого батька Богдана. Повернувшись додому, поснідав, випив гарячого молока з медом – і відчув себе зовсім здоровим. Одягнувшись у теїь'іий кожух, покритий сірим угорським сукном, узув иалянки і вийшов надвір.

У вічі вдарило яскраве сонячне проміння. З гіллястих яворів з криком знялося вороння. Гетьман примружив очі, глибоко вдихнув морозне повітря, що пахло ранковим димом, і зійшов з ганку.

На просторому майдані вишикувався загін татар, що прибули

до Криму для заміни тих, котрі відбули півроку і мали повернутися додому. У гостроверхих круглих шапках, оторочених хутром, у заяложених овечих кожухах, вони стомлено сиділи на невеликих кошлатих конях і байдуже дивилися на невисокого блідого гетьмана Іхмельніскі та гурт старшин за його спиною. За плечима у кожного з них стриміла споконвічна зброя кочовика – лук, сагайдак зі стрілами, круглий щит, оббитий бляхою або цупкою бичачою шкірою. Біля боку – шабля.