Чорний вершник

– З чим прийшла? – Юрась прихильно оглянув гарну постать жінки, відмітив і її вродливе обличчя, на якому виділялися повні малинові губи й виразні чорні очі під тонкими бровами, і гарно пошитий кожушок, і червоні чобітки.

– Принесла викуп за чоловіка, пане гетьман. – Вона почала длубатися в кишені, потім витягла золотий перстень з великим самоцвітом, що заграв проти сонця всіма барвами веселки, і дорогоцінне янтарне намисто, нанизане на шовкову нитку впереміш з сліпучо-білими з голубуватим відливом перлинами.

Юрасеві очі заблищали від захоплення. Він сам простягнув руку, схопив коштовності, якусь хвилину розглядав їх зі всіх боків, а потім обережно опустив у шапку.

– Як прізвище?

– Семашко… Мирон Семашко.

– Що? – Юрась повернувся до Многогрішного, який ствердно кивнув головою. – Той самий Семашко? Запорозький козак?

– Так, пане гетьман, запорожець, – підтвердила і жінка.

– Я не можу відпустити твого чоловіка!

– Чому?

– Він небезпечний злочинець!

Жінка зблідла. В її очах промайнув страх. Тільки тепер вона відчула, як у неї підгинаються ноги. Юрась підтримав її під руку, спитав:

– Як тебе звати?

– Феодосією, – ледь чутно прошепотіла вона.

– Ну, от що, Феодосіє, йди додому… Я накажу справедливо розібратися у чоловіковій справі і, якщо він ні в чому не винен, відпустити… Йди!

Жінка вже опанувала себе, випросталась, відвела гетьманову руку.

– А… мої речі?

– Вони належать казні!

– Як же це так? Я ж вірила…

– Виведіть її за ворота! – гукнув Юрась і відвернувся до ями. Пахолки повели жінку до воріт. Вона не опиралася, видно, вражена новим горем і несправедливістю. А гетьман, вигрібши з шапки здобич і заховавши е кишеню, наказав усім в'язням вилазити з ями. Охкаючи від болю, трясучись від холоду, вони поволі вибиралися драбиною наверх і ставали в один ряд, злякано мов загнані в безвихідь звірі, зиркаючи на гетьмана і його почет.

– Хто з вас Семашко? – спитав Юрась.

– Я. – Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловік.

– Стань сюди, вбік! З тобою поговоримо потім. – Семашко відійшов убік, а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто підвернувся під руку. – Як звати?

– Левон Халявицький, – відповів простоволосий, зарослий густою щетиною в'язень, по зовнішньому вигляду якого важко було визначити, скільки йому років.

– Викуп буде?

– Не буде! У мене нічого немає, – твердо відповів в'язень.

– Що ж ти, лайдаку, гадаєш, що я відпущу тебе без викупу?

– Ні, я такого не думаю.

– На що ж тоді сподіваєшся?.. Як викупу не даєш, то вступай до війська!

– Не хочу до війська.

– То давай викуп!

– У мене нічим відкупитися. Мав би гроші – віддав би усе до шеляга, ніж маю тут загибати!

– Брешеш, пес! Маєш! Мені достеменно відомо, що маєш. Інакше ти не сидів би тут. Мої люди знають, кого брати! Халявицький здвигнув плечима.

– Ні, не маю… Заберіть мою хату, мою садибу, мої грунти… А золота немає!

– На бісового батька мені твої грунти і твоя хата! – розсердився Юрась і підвищив голос. – Чи мало зараз повсюди хат-пусток і зарослих бур'янами полів?.. Мені потрібне золото! Бо тільки за золото я можу найняти військо і розбудовувати державу!

– Яку державу і для кого – для турків? – вихопилося у в'язня.

Юрась зблід, як мрець.

– Дурню! – вигукнув різко. – Провидіння обрало мене для того, щоб я відновив те, що зробив мій покійний батько гетьман Богдан! Щоб я знову зібрав наше військо і відбудував державу!.. Але що я можу зробити без грошей? Без золота?

– Золота у мене немає!

– Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому по турецькому звичаю п'яти!

Кремезні пахолки згребли в'язня, звалили на сніг. Один усівся на спину, а другий стягнув чоботи і почав замашним кийком дубасити по підошвах.

– Раз, два, три… – лічив Многогрішний, – п'ять… десять-п'ятнадцять… тридцять…

Від нестерпного болю в'язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити катування, але Юрась підняв руку тільки тоді, коли Многогрішний відрахував півсотні ударів.

– Досить! Підведіть його!

Пахолки силоміць натягнули на розпухлі, скривавлені ноги чоботи і, підтримуючи скатованого попід руки, поставили перед гетьманом.

– Ну, а тепер – скажеш? Пригадаєш, де заховав золото? Як бачиш, я не жартую! Адже я не для себе стараюся, а для загальної користі всього поспільства, позаяк я один дбаю нині про вітчизну нашу! І чинші збираю не тільки для себе, а для держави на-шоїі Зрозумів, мостивий пане?

– Зрозумів… Спасибі вам, ясновельможний пане гетьман, що втішили хоч тим, що мене скатовано для загальної користі, бодай була… – глухо, промовив Халявицький. – Але золота від того в мене аж ніяк не добавилося… Хоч убийте, правду кажу!

– Знайдеш! Як припече, то знайдеш і домашнім скажеш, де знайти! Не одного такого упертого бачив я!.. – зі злобою прошипів Юрась і гукнув до пахолків:- Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подумає гарненько!

Не встиг чоловік і оком моргнути, як його поволокли до ями і штурхонули вниз, тільки загуркотів по драбині.

– Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостиві панове? – похмуро промовив Юрась, звертаючись до в'язнів, що стояли ні живі ні мертві.

Двоє вийшло наперед. Мовчки вклонилися.

– Ну, що скажете?