Чорний вершник

– Не катуйте нас, ясновельможний пане, – пробелькотали задерев'янілими язиками. – Не сьогодні, то завтра за нас внесуть викуп!

– Гаразд! Лізьте назад до ями… А ви?

Ті, до кого було звернуте це грізне запитання, поопускали голови, ждучи найгіршого.

– Чого ж мовчите?

– Нічого нам казати, – промовив один. – Хоч убийте, а викупу не нашкрябаємо.

– Всипте йому!

Пахолки згребли небораку, повалили на сніг. Це був міцний широкоплечий городянин. Він опирався, брикався ногами не дозволяючи роззувати себе, але його луснули кийком по голові, здерли чоботи і віддухопелили так, що бідолаха ледве дихав! Встати сам не зміг, його схопили за руки й за ноги і кинули, мов колоду, в яму.

Потім захекані пахолки взялися за другого… Екзекуція тривала майже до обіду. Але вже безуспішно: у людей справді не було за душею нічого, і вони твердо стояли на своєму, бо знали, що тих, хто обіцяв що-небудь внести за себе щоб уникнути катування, а потім не вносив, в наступні дні били ще жорстокіше.

Врешті залишився один – Семашко.

Юрась замерз і був злий від того, що зібрав, по суті, одну мізерію. Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул «князя і гетьмана», сам ось так стягувати чинш зі своїх підданих. Він проклинав долю, кляв землю, на якій йому судилося жити, кляв зубожілий, заляканий, затурканий безконечними війнами і нападами народ, яким доводилося правити… Десь у глибині серця іноді з'являлося почуття, схоже на жаль до його жертв, але коли він пригадував, що і він сам майже жебрак у порівнянні з іншими правителями – султаном, королем польським, царем московським, ханом кримським, цісарем австрійським, – це почуття зникало, як дим, а серце сповнювалося люттю. Тоді він ладен був посадити в яму всіх мешканців Немирова, на яких падала підозра, що у них могли бути хоч які-небудь коштовності, закатувати кожного другого, аби тільки наповнити ту нещасну бочечку, яку він тримає у себе в потайному місці… Одну бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як він не раз чув від знаючих людей, майже півсотні… І де поділося те багатство? Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власні. Тетерині… Розвіялося, як ранковий туман, у вирі страшної боротьби, що розгорілася за Богданову булаву… А тепер він мусить витрушувати лахи своїх підданих, щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити сяку-таку казну, аби хоч у порівнянні з Самойловичем не відчувати себе жебраком. При згадці про ненависного суперника його серце заколотилося як навіжене. Він люто ненавидів лівобережного гетьмана, котрого вважав одним з найголовніших винуватців свого незавидного становища і котрого, якби міг, не задумуючись, піддав би най-жорстокішим тортурам… Його погляд упав на Семашка. Чоловік стояв осторонь від усіх, заглибившись у свої невеселі думки. Що ховається за його блідим високим чолом? Що наказав йому Сірко, посилаючи в Немирів до Астаматія? А може, не тільки Сірко, а й Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що допоможе розплутати весь клубок зради і підступу?

– Як тебе звати, запорожцю? – спитав він Семашка.

– Семашко Мирон, гетьмане.

– Звідки?

– Немирівський зроду-віку.

– Давно в Січі?

– Як тільки закінчив київську колегію, так і гайнув за пороги, ясновельможний пане гетьман… Тож уже кільканадцять літ… Правда, з перервами.

– О, ти вчився в колегії? Я теж там учився…

– Я це знаю, гетьмане.

– А ще що ти знаєш про мене?

– Те, що й усі.

– Те, що всі знають, мене мало цікавить… А ось про те, чого ніхто не знає, крім тебе та ще двох-трьох осіб, я хотів би дізнатися…

– Я не розумію вас.

– Не прикидайся дурником… Ти вже знаєш, за віщо тобі всипали тут київ…

– Їй-богу, не знаю!

– З чим прислав тебе Сірко до Немирова?

– Я прибув сам, по власній волі… На зимівлю… Тут моя родина.

– Він наказав убити мене?

– Він нічого не наказував…

– То, може, це зробив гетьман Самойлович?

– Я ні разу не бачив його.

– Звідки ти знаєш Астаматія?

– Я його не знаю.

– Але ж по приїзді в Немирів ти відвідав наказного гетьмана Астаматія і мав з ним розмову!

– Так, я був у Астаматія, але тільки тому, що такий наказ вашої ясновельможності – всім новоприбулим, а особливо запорожцям, у п'ятиденний строк особисто з'являтися до наказного гетьмана або немирівського полковника.

– Ти сидів у нього півдня!

– Я перекинувся з ним щонайбільше двома десятками слів. Чого б я мав сидіти у нього півдня?

– Про це донесли мені вірні люди.

– Виходить, вони не вірні люди, а брехуни!

Юрась кинув бистрий погляд на Многогрішного. Той миттю підбіг, нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотілося, щоб його слова чув ще хто-небудь.

– Я слухаю, пане гетьман.

– Він і раніш так говорив?

– Так, пане гетьман… Але він викручується!

– Чому ти так думаєш?

– Жоден запорожець цього року не прибув у Немирів на зимівлю. Один Семашко… Тож не може бути, щоб Сірко не скористався таким випадком. А потім…

– Ну?