Чорний вершник

– Ну, то досить! Якщо оклигає – хай живе на здоров'я. Многогрішний нахилився до Юрася.

– Ясновельможний пане гетьман, – прошепотів вкрадливо, – але ж якщо він виживе, то стане найлютішим вашим ворогом! Як можна!

– Чому він має бути моїм ворогом, коли я дарую йому життя? Навпаки, він буде мені вдячний! – сухо відповів Юрась і, підвівшись зі стільця, додав голосно, щоб присутні чули:- Хай усі бачать, що я справедливий до своїх підданих!

Він попростував до дверей. Почет розступився, даючи йому дорогу. Всі виходили мовчазні, пригнічені. Надворі Ненко з Мла-деном і Якубом трохи відстали.

– Аллах екбер! – прошепотів Ненко. – Цей святенник – справжнє страховисько! Невже султан і великий візир не знають, що тут робиться?.. А якщо знають, то чому терплять таке бузувірство?

Младен і Якуб перезирнулись. Теплі батьківські усмішки осяяли їхні обличчя. І хоча на шибениці погойдувались Астаматій і Варениця, хоча над Викіткою з криком кружляло чорне гайвороння, на серцях у них стало легше: Ненкова душа, видно, остаточно очистилася сьогодні від яничарського духу.

На майдані, перед шибеницями, Юрась зупинився, але дивився не на страчених, а на кількох вершників, що в'їхали до фортеці і простували прямо до нього, їхали вони поволі. Коні ледве переставляли ноги від утоми.

– Пане Йван – ти?! – аж вигукнув Юрась, упізнавши в передньому вершникові полковника Яненченка. – Чого ти тут?

Яненченко мовчки зліз з коня, кинув поводи козакові і, згорбившись, поволі наблизився до гетьмана. Стомлено вклонився.

– Нема більше ні Корсуня, ні Ржищева, ні інших міст та сіл понад Дніпром, пане гетьман…

– Як-то нема?

– Син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович зненацька, несподівано для всіх нас напав з великим військом – усім полком Переяславським – і все спалив… А людей вивів за Дніпро… Тих, хто вчинив опір, вирубав упень…

В очах Юрася промайнуло шаленство. Він тупнув ногою.

– А ти?.. Де ти був, полковнику?!.

– Я оборонявся… Але ж скільки у мене козаків?

– Однак ти живий!

– А що мені було робити – пустити кулю в лоба?

– А на що ти сподіваєшся тут? Невже думаєш, що я дам тобі нове полковництво?.. Щоб проспав так, як Корсунщину?

– Я бився, Юрію… Ти ж знаєш, що я не з полохливих… Та сила солому ломить!

– Сила, сила!.. Ось почеплю вас усіх на бантину, як оцих паршивців… То буде наука іншим!

Весь гетьманський почет завмер. Ніхто не насмілювався вимовити й слова. Навіть Азем-ага понурив голову і дивився на носки своїх чобіт. Він не боявся, що гетьманський гнів може упасти й на нього, бо йому підкорялися всі яничарські і татарські загони, що розташувалися на Правобережжі, і він сам міг би в одну мить – аби тільки був на те наказ султана – почепити на бантину і Юрася Хмельницького, і всіх його полковників та сотників. Ні, він думав про інше – як доповісти в Стамбул про повне розорення Корсушцини і на кого краще звалити вину – на гетьмана чи на полковника Яненченка, щоб самому вийти сухим із води.

Один полковник Яненченко якось дивно поглянув на Юрася, і в його красивих, опушених густими віями очах загорілися недобрі вогники. Але він зразу ж пригасив їх і теж. опустив голову.

Юрась ще раз шалено тупнув ногою, скреготнув зубами, а потім швидко побіг до свого будинку і, хряснувши фарбованими дверима, зник за ними.

В неділю, на перший день масниці, Златку, Стеху, Младена, Ненка і Якуба було покликано на вечерю до гетьмана. За ними прийшли Многогрішний і Азем-ага.

Це запрошення всіх здивувало і насторожило, але ні Младен, ні Ненко, ні Якуб не посміли відмовитись, бо вже добре вивчили сво-євільного і нестримного у гніві гетьмана і знали, що перечити йому в чому б то не було небезпечно.

Златка і Стеха спробували заїкнутися, що не підуть, що робити їм там, за гетьманським столом, нічого, що для них це завелика честь, але Многогрішний підвищив голос.

– Одягайтеся – і без розмові Та в найліпший одяг!.. Мали б за щастя запрошення на гетьманську вечерю!

У Златки упало серце і похололи руки. Розчісуючи коси і вдягаючись, вона пригадувала ті короткі хвилини, коли довелося зустрічатися з гетьманом, її лякав його пильний пронизливий погляд, лякало майбутнє. З дня на день вона сподівалася, що з'явиться Арсен. Але його все не було, і в неї німіли вуста від страху, що з ним скоїлося щось лихе. Втішало дівчину тільки те, що поряд неї були батько і брат, які не дадуть її безкарно в наругу.

Красуня Стеха теж принишкла, знітилася. Рожеві щоки зблідли, рухи стали повільні, невпевнені, а голубі оченята потемніли від хвилювання.

Плачучи й охкаючи, стара Звенигориха заплела дівчатам коси, одягнула в найкраще, що було, і, проводячи до порога, перехрестила обох.

– Хай береже вас мати божа, голубоньки! – прошепотіла, витираючи сльози. – Та й самі шануйтеся!

Всі мовчки вийшли на ганок. В обличчя сипнуло колючим снігом. Рвучкий холодний вітер примусив кожного щільніше застебнути кожуха. Дівчата поцілували матері руки і пішли вслід за Многогрішним. Позаду всіх важко ступав на викрикісних ногах Азем-ага.