Чорний вершник

Залишивши Яцька біля коней, козаки ввійшли до хати… Коло печі, де в челюстях горів жмут скіпок, стояла маленька згорблена бабуся. Худа, зморщена, одягнута в якесь лахміття, вона злякано тулилася до припічка, пропускаючи повз себе чотирьох незнайомців.

– Добрий вечір, матінко, – привіталися козаки, оглядаючи хату.

– Вечір добрий.

– А у вас не жарко, – сказав Палій, показуючи на клубки сивої пари, що викочувалися з рота.

– Нічим протопити… А в ліс іти несила вже… Є трохи соломки в клуні – ото й прокурюю, – тихо відповіла стара.

– То ви самі живете?

– Сама…

– Де ж ваша родина? Бабуся помовчала. Схлипнула.

– Родина… Родинонька моя… Були в мене три сини і дві дочки… Були невістки, зяті, онуки… Повна хата людей була… А тепер одним-одна зосталася… Як палець… Мов богом проклята… Нікого нема!

– Ясно. – Палій важко зітхнув, поглядаючи на закопчені облуплені стіни.

Стара витерла кінчиком темної хустини мокрі від сліз, роз'ятрені очі, запитала:

– А хто ж ви будете, люди добрі? Бачу – не Юраськові посіпаки…

– Ні, матусю. Ми запорожці… Здалеку забилися до вас… Гадаю, ви пустите нас переночувати? А коней ми поставили б до повітки, щоб ніяка собака не побачила.

– Ночуйте. Тільки ж душі не нагрієте. Та й пригостити вас нічим…

– Не турбуйтеся, матусю, – весело відповів Палій і повернувся до друзів. – Ану, хлопці, гайда по дрова! По солому! По воду!.. Коней – у хлів! Сакви – до хати!.. А я тут тим часом побалакаю з матусею…

За годину в печі палахкотіло сухе хмизяччя, а в чималому горшку булькотів пшоняний куліш, затовчений салом. Крім пшона і солонини, в козацьких саквах ще знайшлася хлібина і кілька головок часнику. Палій захалявним ножем покраяв хліб на шість рівних скибок, до кожної скибки поклав по зубку часнику, у велику череп'яну миску, яку стара внесла з комори, насипав кулешу, що дражнив ніздрі зголоднілих людей смачним запахом смаженого сала, і запросив усіх до столу:

– Матінко! Друзі! Пригощайтесь чим бог послав… Ще коли б чарку оковитої – то й зовсім була б добряча вечеря!

В хаті стало тепло, затишно. Світліше запалахкотіла скіпа, і навіть закіптюжені стіни здавалися не такими похмурими, непривітними.

– Матінко, ви прожили в Немирові все життя, – сказав Палій, облизавши ложку і запхнувши її за халяву, поряд з ножем. – Тож, напевно, багатьох тут знали і знаєте?

– Не багатьох, а всіх, синку, – відповіла стара, витираючи сухою зморщеною рукою губи. – Може, хіба забула кого ниньки… Бог пам'яті вкоротив на старості…

– Колись я тут знавав одного чоловіка… Давненько, правда, це було. Либонь, років з десять чи й п'ятнадцять минуло, як бачив його востаннє…

– Хто ж це?

– Мирон Семашко… Знали?

– Звичайно, знала… Я всіх Семашків знала… Ще коли дівкою була, то з Мироновим батьком разом на вечорницях гуляла.

– От і добре… Мирон живий?

– А цього не знаю, голубе… А жінка його, Федоська, живе на Шполівцях.

– Так, так,Феодосія, – зрадів Палій. – То, може, ви проведете нас до неї?

– Голубе мій, я ледве додибую по заметах до криниці, а ти хочеш, щоб провела аж до Семашків… Це ж неблизький світ! Та тут по сусідству живе Сава Грицай, Федосьчин брат… До нього я, може, якось і дочовгаю. А він – чоловік молодий. Швиденько проведе вас до Семашків…

– І це непогано, – зрадів Палій. – Ходімо ж, матусю… Арсене, ти зі мною!

До Грицаєвої хати справді було недалеко. Обігрівшись і попоївши кулешу, стара швиденько дрібуляла по снігу, опираючись на палицю.

У вікнах не світилося. На стукіт бабусі ніхто не озвався. Тоді Палій торохнув кулаком по рамі – аж шибки забряжчали. І зразу ж почувся густий чоловічий голос, ніби господар, причаївшись, стояв за вікном.

– Кого лихий носить?

– Савої Відчини! Це я!.. – прошамкотіла стара.

– Це ви, бабо Секлето? – голос прозвучав незадоволено. – І чого ви товчетеся серед ночі?

Двері відчинилися – на порозі вималювалась висока постать у довгій білій сорочці.

– А це хто з вами, бабо Секлето? – злякано відсахнувся господар, норовлячи швидше зачинити двері.

Та Арсен миттю просунув у щілину ногу, плечем натиснув на двері і ввійшов до сіней. Палій поспішив заспокоїти чоловіка.

– Не бійся, господарю! Впускай до хати. Я Семашків товариш.

– Ви знаєте Мирона Семашка? – недовірливо прогув у темряві сіней голос.

– Ще б пак! Однокашники по колегії.

– Ось як! Тоді заходьте…

Палій повернувся до старої, сказав:

– Матусю, самі добіжите додому чи провести? Бо ми тут трохи затримаємося… А зустрінете кого – про нас анічичирк!

– Сама, добродію, сама дошкандибаю якось… І не сумлівайте-ся – мовчатиму як риба!

Коли за старою скрипнула хвіртка. Палій і Звенигора причинили сінешні двері.

– В хаті вже сплять? Не побудити б…

– А ми зайдемо в хатину, – відповів господар. – Почекайте хвилинку, я принесу вогню…

Незабаром він вийшов зі свічкою і завів пізніх гостей до невеликої холодної кімнати поруч з коморою. Тут пахло сухим зіллям, мишами і пусткою.

Поставивши свічку на стіл, змів ганчіркою з широкої лави пилюку, запросив:

– Сідайте… Що вас привело до мене в таку пізню пору?