Чорний вершник

– Чекайте на мене тут до других півнів. Якщо не вернусь, ідіть назад… Прощавайте!

Він швидко поліз на стіну і зник у темряві.

Частокіл був невисокий – якихось два сажні, і Арсен миттю здерся на нього. Перелізши через гострі шпичаки паль на внутрішню земляну приспу, швидко підняв драбину, згорнув і закопав у сніг. Потім, кинувши швидкий погляд на Романа і Семашка, які ледь бовваніли внизу під стіною, обережно спустився в темний двір фортеці.

Десь біля брами загавкав собака, перегукнулися вартові – і знову настала тиша, яку порушував тільки посвист вітру.

Арсен струсив з одягу сніг і почав скрадатися поза хлівами до майдану, де у вікнах блимали жовтаві вогники.

Завірюха посилювалась і швидко замітала сліди, а також ховала від стороннього ока. На майдані – жодної живої душі. Тільки вдалині, біля фортечних воріт, якийсь рух і гамір – то в посад в'їжджав невеликий татарський загін, що, мабуть, повертався зі здобиччю з навколишніх сіл. Але до воріт було далеко, і, звичайно, ніхто на такій відстані не міг побачити людину, яка скрадалася попід будівлями, обережно заглядаючи в освітлені вікна.

Довго Арсенові не щастило. Та ось він, обігнувши ріг однієї хати, заглянув у замерзле причілкове віконце і побачив неясні тіні. Тоді припав до шибки ротом, гарячими губами відігрів замерзле скло. Незабаром на ньому зачорніла невеличка кругла латка. Глянув у неї – і мало не скрикнув од радості: за столом, якраз насупроти нього, сидів, підперши лису голову, дідусь Онопрій. Арсенове серце радісно закалатало. Тільки б нікого із сторонніх не було в хаті! Зразу вивів би своїх до стіни, де ждуть Роман і молодий Семашко, пробралися б швидко до хатини баби Секлети – і гайда в поле! Завірюха миттю замете слід, і ніхто не здогадається, де поділися втікачі… Шукай вітра в полі!

Він аж затупцяв з нетерплячки. Потім ще раз заглянув у віконце. Так, це дідусь Онопрій. Як і раніш, сидить непорушне, підперши голову рукою… А там далі, у сутінках, – матуся… І більше, здається, нікого…

Легенький стукіт нігтем у шибку примусив дідуся здригнутися, підвести голову. Він довго прислухався, щось сказав. До нього підійшла мати. Арсен постукав знову, на цей раз дужче.

Дідусь встав з-за столу і нахилився до вікна.

– Хто там? – долинуло його ледь чутне шамкотіння.

– Це я, Арсен, – прошепотів козак. – Відчиніть! У хатині запала мовчанка. Потім почувся легкий скрик матері. Грюкнули двері.

Арсен оглянувся, визирнув з-за рогу. На майдані порожньо. Татари десь зникли. Тільки біля брами голосно сміялися вартові… Він легко перемахнув через пліт і збіг на високий ганок. Двері несміливо скрипнули, прочинилися, і з щілини почувся голос матері:

– Арсене, ти?

– Я, мамо! Я!

– Боже мій!

Вона хутко впустила його в сіни.

– У хаті чужих немає? – спитав тихо.

– Немає, – грюкнула засувом і припала в темряві до холодного синового кожуха. Прошепотіла:- Арсенчику, дитино моя!

Ввійшли до хати. Дідусь Онопрій кинувся до внука, схлипнув радісно.

– Соколику! Звідки ти?

Арсен обняв дідуся і обвів оком кімнату. Нікого.

– А де ж Златка? Стеха?.. Де Младен, Ненко та Якуб?

На мить у хаті стало тихо. Тільки потріскувала скіпа, і від її жовтавого світла покоєм бродили примхливі загадкові тіні. Арсенові враз стало страшно. Чому ж мовчать матуся й дідусь?

– Ну? Кажіть же!

– Покликали їх до гетьмана… А що там – невідомо. Тільки наказали вдягнутися по-святковому, – тихо проказала мати. У Арсена похололо серце.

– І що ж – їх кожного вечора кличуть до гетьмана?

– Ні, сьогодні перший раз.

– А Младен, Ненко, Якуб?.. Що вони там роблять?

– Вони поступили на службу до яничарів… Казали – так треба… Тож і їх покликано сьогодні…

– Ага, ось як, – Арсен полегшено зітхнув.

Однак тривога не полишала його. Хіба місце молодим гарним дівчатам серед кровожерливих вояків Юрася Хмельницького, людей без роду і племені, які злетілися сюди з усіх усюд, щоб тільки якось пережити голодне лихоліття?

– Матусю, дідусю, слухайте мене уважно, – промовив, сідаючи на ослін і садовлячи обабіч себе рідних. – Я тут не сам… Зі мною – і Роман, і пан Мартин, і Яцько, і ніжинський козак Гурко, якого запорожці прозвали Палієм. Передайте Младенові, Ненкові і Якубові, що ми приїхали, щоб визволити вас. Мої товариші залишилися у одної старенької бабусі, яка живе самотньо над ставом. – Арсен розповів, як знайти хатину бабусі Секлети. – Якщо я не побачу їх, хай прийдуть завтра ввечері до нас… А зараз я повинен іти… Де живе гетьман?

– Арсене, що ти надумав? Іти до гетьмана? – кинулася мати.

– Я повинен усе розвідати. Можливо, їм потрібна моя допомога… То де живе гетьман?

– Його будинок – на тому боці майдану. Якраз перед ганком – два високі осокори, а на подвір'ї – конюшня та військовий склад, – пояснив дідусь Онопрій.

– А варта?

– Варта тільки всередині… Та біля воріт.

– Ага, гаразд… За мене не бійтеся, рідненькі… Може, ще сю ніч ми всі будемо в безпечному місці. Тільки б поталанило…

Він обняв матір і діда і швидко вийшов з хати.

Хурделиця не стихала. Арсен підняв комір кожуха і, підштовхуваний вітром, попростував через засніжений майдан.