Чорний вершник

Будинок гетьмана, незважаючи на снігову завірюху, неважко було знайти: всі вікна у ньому світилися. А перед ганком, як казав дідусь Онопрій, стрімко здіймалися вгору два струнких осокори.

Пересвідчившись, що поблизу нікого не видно, Арсен сміливо наблизився до освітленого вікна і припав до шибки. Однак нічого не побачив: на вікнах занавіски… Він перейшов до другого вікна. Але й тут його ждало розчарування.

Обійшовши півхати, він опинився в дворі. Не помічаючи нічого підозрілого, через замет перебрався до двох яскраво освітлених вікон, з яких долинали голоси, і здерся на прикидану снігом купу дров, щоб заглянути поверх занавісок. Раптом з-за хати вийшло троє. Арсен зразу зрозумів, що це – підпилі старшини, і вилаяв себе у думці за необачність. Тепер доведеться або тікати (а це означало б, що підніметься через хвилину на ноги вся Викітка), або ж піти на ризикований шлях і спокійно, вигадавши правдоподібну причину, пояснити, чому опинився тут, під вікнами гетьманського дому.

Побачивши незнайомця, якого добре було видно супроти освітленого вікна, старшини на якусь мить розгубилися і, зупинившись, мовчки дивилися на нього. Потім один спитав:

– Хлопець, хто такий? Що тут робиш? – Вони оточили Арсена. – Добрий вечір, – миролюбно привітався козак. – Добрий вечір, – спантеличено відповіли старшини, приглядаючись до незнайомця. – Ти що за один?

– Мені потрібно до гетьмана… Я прибув із Запорожжя.

– Дідько тебе візьми, як же ти сюди потрапив? Ворота ж охороняються!

– А мене пропустили разом з загоном, який щойно входив до посаду… Ніхто й уваги не звернув.

– Ох диявол!.. Тс-с-с! Нікому про це ні слова. А то гетьман дізнається – голови всім нам постинає… Лихий би тебе забрав!

Старшини були налякані. Гетьман жартувати не любив: дізнається – враз комусь пропише сотню київ!

– Ходімо з нами! – смикнув один Звенигору за рукав.

– Куди?

– Як куди? Ти ж хотів до гетьмана?

– Але зараз… Пізно вже!..

– Нічого. Всі старшини у гетьмана якраз. Та й сам ясновельможний буде, мабуть, не від того, щоб побалакати з запорожцем. Посли з Запорожжя тут бувають нечасто…

В ту коротку хвилину, поки старшина доповідав Юрію Хмельницькому, Звенигора встиг окинути оком світлицю. Від нього не приховалась і блідість Златки, яка стояла, потупившись, перед гетьманом, і переляк в очах Стехи, котра зразу впізнала брата, як тільки він ступив на поріг, і безмежний подив на обличчях Ненка, Младена та Якуба. Звичайно, ніхто з них ніяк не сподівався побачити його тут, у Немирові, в таку напружено тривожну мить, коли йшлося про Златчину долю і про долю їх усіх. Однак, помітивши застережливий Арсенів погляд, прикусили язики і жодним порухом чи звуком не показали, що знають його.

Та Арсена знали тут не тільки його друзі, а й вороги. Як тільки він вступив у світлицю, мурза Кучук, Яненченко і Многогрішний вражено витріщилися на нього.

– Кара джигіт? – не повірив своїм очам мурза.

– Чорний вершник! – вигукнув полковник Яненченко. – їй-богу, це він! Провалитись мені на цьому місці!

А Многогрішний, розгублено кліпаючи безвіїми повіками, прошепотів:

– Арсен Звенигора!

Арсен мовчав.

Юрась Хмельницький ступив крок до нього, спитав:

– Ти справді запорожець? Арсен вклонився.

– Так, ваша ясновельможність, запорожець.

– Чому ж тебе прозивають Чорним вершником?

– Кожен має право назвати іншого як йому заманеться. Тут наперед висунувся Свирид Многогрішний, вигукнув:

– Не вірте йому, пане гетьмані Не вірте!.. Це ніякий не Чорний вершник! Самі знаєте, що у деяких запорожців імен, як у собаки бліх. Сьогодні він Степан, завтра – Іван, а післязавтра – Гаврило… Насправді ж це Арсен Звенигора. Я знаю його як облупленого. Давно знаю… Це не простий запорожець, а довірена особа самого Сірка!

– Он як! – Юрась поглядом зміряв Арсена з ніг до голови. А Многогрішний підступив ближче.

– Салям, молодче! От і зустрілися ми з тобою. Пізнаєш?

– Як не впізнати, пане Многогрішний! – стримано відповів Арсен, у думці бажаючи своєму знайомому провалитися. – Я радий бачити вас живим-здоровим…

– Радий чи не радий, але де ж ти дінешся? – В очах Многогрішного блиснули злі вогники. – Здибалися, як кажуть, на вузькій дорозі… Тепер миром не розійдемося.

Юрась відсторонив хорунжого убік.

– З чим прибув із Січі, козаче? Арсен завагався з відповіддю.

– Але, ясновельможний пане гетьман… – Він поглядом красномовно вказав на старшин і салтанів, що пантрували кожне його слово. – Я стомився в дорозі і вважаю, що зараз не час говорити про справи.

– А може, я взагалі не бажаю трактувати з запорожцями ні про що! – роздратовано вигукнув Юрій Хмельницький. – Вони зрадили мене! Не захотіли підтримати, коли я здобував Чигирин! Коли б мені їх хоч тисячу виманити з Січі та захопити, я зразу заслав би їх до турецького султана на каторгу! Як же смів Сірко присилати послів після того, як збройне виступив проти мене і моїх союзників?! Чи йому від старості замакітрилося в голові?

– Ясновельможний пане гетьман…