Чорний вершник

– Що ти маєш сказати? – видихнув злякано Многогрішний, відчуваючи, як цупкі пальці підбираються йому до горла. – Чого тобі треба?

– Ми бачили, як ти викрав дівчат… Скажи – для чого? Куди маєш подіти їх?

Многогрішний затіпався, але мовчав.

Кучук притиснув його дужче, а Чора приставив до грудей ятаган.

– Мурзо, не змушуй мене розкривати чужу таємницю! – прохрипів Многогрішний. – Бо не зносити нам обом голів!

– Байдуже! Якщо будемо розумні, то не загубимо їх – ні я, ні ти!.. Скажи – це наказ гетьмана?

– Так.

– Я здогадувався… Куди ж ти маєш їх подіти?

– Відвезти в Кам'янець…

– Паші?

– Щоб передав самому Кара-Мустафі.

– Обох?

– Власне, одну – Адіке…

– А другу?

– А другу – за компанію… В подарунок паші Галілю… Не розумію, для чого це тобі треба знати?

– Віддай мені ту другу – Стеху! Ось що мені треба!

– Але ж…

– Ти нічим не ризикуєш, пане Хорунжий. Звідки гетьман дізнається, – довіз ти обох дівчат чи одну? В разі чого – скажеш, що тікала і… А щоб не вважав себе скривдженим, я добре заплачу! Ось маєш! – і Кучук потряс перед носом ошелешеного і в смерть переляканого Многогрішного невеликим оксамитовим капшуком. – І держи язик за зубами! А я теж, звичайно, держатиму!

Дзвін золота подіяв магічно. Многогрішний обм'як і, відчувши, як розслабли на горлі пальці, полегшено зітхнув:

– Ху-у! Ну, й налякав же ти мене, мурзо! І чого б відразу так не сказати – по-людськи?.. Заходьте до хати – беріть собі ту дівку! Та мерщій тікайте, бо незабаром сюди прибудуть мої люди! – і він, зваживши на долоні, опустив собі в кишеню туго напханий капшук.

8

Відштовхнувши варту, до світлиці вбігли вкрай стривожені й схвильовані Младен, Ненко і Якуб. Не дотримуючись правил етикету, заведеного при гетьманському дворі, вони оточили Юрася Хмельницького, котрий стояв біля столу з Азем-агою і мурзою Кучуком.

– Гетьмане, що це все означає?! – вигукнув Ненко, люто блискаючи чорними очима. – Де поділися дівчата? Де моя сестра?

– Я теж хотів би це знати, – не ображаючись на тоя, яким звернувся до нього молодий ага, відповів Юрась. – Мені ось тільки що доповіли, що салтан Газі-бей, від'їжджаючи до Криму, сплюндрував навколишні села і взяв ясир… Я не допущу, щоб союзники грабували і розоряли мій край! Я напишу великому візирові про це…

– Але ж хтось мусить знати! – втрутився Младен. – Де була варта?

– Варта нічого не знає, – подав голос мурза Кучук і згорда кинув погляд на розгублених і пригнічених турків. – Після півночі біля воріт стояли мої люди, і жоден з воїнів не помітив нічого підозрілого.

– Але ж не нечистий дух виніс їх із посаду, мурзо! – раптом люто гаркнув Юрась. – Ти перший мусиш дбати за безпеку міста і всіх нас!.. Якщо піде так і далі, то одної ночі, чого доброго, викрадуть не тільки наречену гетьмана, а й самого гетьмана!

Він розлютувався не на жарт. Зблід. З рота бризкала слина. Палаючі очі метали блискавки. Права рука судорожно шарила біля боку, де мала бути шабля, але не знаходила її.

Ніхто ще не бачив гетьмана таким схвильованим і гнівним. І, головне, його схвильованість і гнів здавалися цілком природними й щирими.

Ненко переглянувся з Младеном. В очах посивілого воєводи стояла безмірна туга. Йдучи сюди, він сподівався, що Златка тут, що викрадення її і Стехи – діло рук гетьмана. Тепер же він не знав, що й думати. Якщо правда, що кримчаки взяли ясир, то можна гадати, що вони могли викрасти і дівчат, тим більше, що стара Звенигориха і дід Онопрій в один голос твердять, що напали на них татари.

Мурза Кучук намагався виправдатися, але Юрась не захотів його слухати, і мурзі не залишалося нічого іншого, як відійти до вікна і, склавши на грудях руки, заглибитися в свої думки.

А думав він про те, що ніхто з присутніх, крім нього, не знає правди. Гетьман гадає, що в цю мить Свирид Многогрішний везе дівчат у Кам'янець і там передасть кому потрібно. Азем-ага, напевне, думає те ж саме, бо навряд щоб Юрась утаїв від нього цю свою затію… І не знають вони, що Кучук-бей обвів їх обох навколо пальця, що одна з дівчат у цей час у супроводі Чори і вірних сей-менів верстає шлях у зовсім протилежний бік – на схід…

В серці Кучук-бея клекотіла радість. Уявивши, як розлютується – на цей раз не удавано, а насправді – гетьман, коли дізнається про це, він ледве стримав зловтішну усмішку.

Тільки Азем-ага був незворушний, хоча в душі дивувався умінню гетьмана вдавати із себе невинне ягнятко.

– Треба кинути всіх людей на пошуки, – сказав Ненко. – Не гаючись!

– Так, ми кинемо всіх на пошуки, – погодився гетьман. – І передусім – у погоню за Газі-беєм… Думається мені, що дівчата не поминули його рук.

– Я поїду! – вигукнув Ненко. – Дайте мені загін воїнів!

– Ні, поїду я! – раптом виступив наперед мурза Кучук. – Моя провина, що варта нічого не помітила, тож я і мушу спокутувати її… Клянусь аллахом, якщо дівчата викрадені Газі-беєм, йому непереливки будуть!.. Я відберу їх і привезу до Немирова!

Юрась мовчки хитнув головою, і Кучук швидко вийшов з покою.

– А ви, – гетьман глянув на Ненка, Младена і Якуба, – переверніть увесь Немирів! Не виключена можливість, що дівчата десь тут.