Чорний вершник

Коли всі вийшли, він повернувся до Азем-аги:

– Дорогий мій Азем-ага, тобі ж доведеться прослідкувати, щоб ніхто не кинувся вслід за Многогрішним… І щоб взагалі всюди був належний порядок…

– Гаразд, гетьмане, – коротко відповів Азем-ага і, не поспішаючи, з незалежним виглядом вийшов надвір.

У Немирові пошуки ні до чого не привели. Надвечір повернувся Кучук. З його слів і зі слів його людей виходило, що Газі-бей, набравши по дорозі бранців і бранок, швидко зник у дикому полі, де хуртовина замела всі сліди. Отже, мурза теж повернувся ні з чим.

Зрозумівши, що більше сподіватися ні на що, Младен і Ненко вирішили, поки не пізно, рятувати Арсена. З цією метою Ненко розшукав хатину, де переховувались Арсенові друзі, і розповів про те, що трапилося з козаком та дівчатами.

Палій дав наказ виступити. Коли стемніло, загін запорожців таємно пробрався до руїн старої кам'яної церкви, що стояла неподалік од Викітки. Ненко розшукав на Шполівцях Іваника і попередив, щоб усі дубовобалчани, хто захоче тікати з Немирова, тримали напоготові коней.

Незабаром до церкви прибув Сава Грицай зі своїми людьми.

– Все готово? – спитав Палій. – Драбини з вами?

– Так. П'ять драбин… У кожного – пістоль, а то й два. Ятагани та ножі… Все готово, – відповів Сава.

– Скільки привів людей?

– Зі мною – двадцять п'ять…

– Та нас три десятки… Зовсім непогано!

– Поколошкаємо татар! – кинув хтось із гурту. Палій підвищив голос, щоб усі чули:

– Ні, друзі, ми йдемо не для того, щоб колошкати татар… Запам'ятайте: ми йдемо, щоб визволити наших друзів. А для цього передусім потрібна тиша. Тиша й обережність… Не забувайте, що у Юрася тисяча вояків. Ми повинні не тільки безшумно проникнути на Викітку, а й так же безшумно вийти з неї, щоб не накликати на себе погоні. Зрозуміли?

– Зрозуміли! – почулися голоси.

– От і гаразд… Частина з нас пробереться в посад. Решта залишиться тут… Але ті, хто залишиться, мають в разі потреби прийти нам на допомогу. Якщо почуєте постріли, – а це означатиме, що нас викрито, – нападайте на ворота фортеці… Ясно?

– Так!

– Тоді – рушаймо… І хай не оминає нас щастя! Вони швидко спустилися з горба і попростували через став до Викітки. Там, на фортечному валу, їх уже ждав Ненко. Він закріпив кинуті знизу вірьовочні драбини і, пересилюючи шум вітру, гукнув:

– Піднімайтеся, другарі!

Півтора десятка темних постатей стрімко подерлися на засніжений палісад. В ясну ніч звідси було б видно весь Немирів, а тепер крізь снігову круговерть ледве пробивалося кілька жовтавих вогників, що блимали у вікнах найближчих хат. Залишивши трьох козаків на чатах. Палій віддав наказ спускатися вниз.

Ішли один за одним, щоб не розгубитися в темряві. Ненко показував дорогу. Як було домовлено раніш, вів прямо до ями.

– Ось у цьому будинку живе Арсенова сім'я, – пояснював, показуючи на темні обриси чималої хати. – А там – дім гетьмана. Обабіч нього розташовані будівлі, де мешкає Азем-ага з яничарами та сеймеиами, які охороняють гетьмана… Зараз вони всі сплять, тільки в гетьманському будинку вартує двоє сейменів… А ген там, прямо перед нами, посеред майдану, знаходиться яма, повна в'язнів.

Палій зупинився.

– Тепер ми підемо вп'ятьох: Ненко, я, Роман, Спихальський і Сава, – сказав він. – Решті ждати нас тут і бути напоготові. Якщо буде потрібно, я подам знак… Ходімо, друзі!

Біля ями стовбичило двоє вартових. Закутавшись у кожухи і натягнувши на самі очі гостроверхі малахаї, вини стояли спинами до вітру і пританцьовували, щоб зігріти ноги.

Ненко прискорив ходу і, випередивши товаришів, наблизився до них. Упізнавши знайомого яничарського агу, сеймени не запідозрили нічого поганого. Вони знали, що в'язнів на допит водять не тільки вдень, а й уночі. Тому продовжували тупцяти, не звертаючи уваги на те, що троє незнайомих воїнів зупинилися позад них.

– Тут усе гаразд? – спитав Ненко. – Нічого не трапилося?

– Все гаразд. Якші! Якші! – закивали головами сеймени. Це були їхні останні слова. В ту ж мить несподівані удари ятаганів звалили їх на землю. Роман і Спихальський відтягли тіла вбік і прикидали снігом. А Ненко і Палій швидко зірвали з ями засніжену мату, спустили вниз драбину.

З ями почувся стогін, видно, драбина зачепила когось.

– Арсене! Арсене! Друже! – загукав Палій. – Ти тут? Вилазь! Всі схилилися над ямою, з нетерпінням чекаючи Арсенової появи. Але у відповідь – незрозуміла тиша. Чулося тільки стримане покашлювання простуджених людей та шелест соломи.

– Арсене, виходь! Що ж ти? Це ми, холера ясна! Ми тутка! – нахилився над ямою Спихальський. – Прийшли визволяти тебе!

Скрипнула драбина, хтось поліз нагору. Показалася в темряві чиясь кудлата голова.

– Хто ви? Якого Арсена питаєте? Чи не запорожця? – запитав незнайомець.

– Так, так, запорожця. Де він? Що з ним?

– А хто ж ви такі будете? – знову почав допитуватися незнайомець, перекидаючи ногу через верхній щабель.

– Його друзі, хай тобі грець, чоловіче, – не стерпів Палій. – Хіба не бачиш?.. Де ж Арсен?

– Його нещодавно взято до гетьмана на допит.

– Ох, чорт! – вилаявся Роман. – Як нам не щастить!