Чорний вершник

– Обов'язково дамо… І від тебе чекатимемо радісних вістей, – у Младена здригнувся голос. Старий воєвода на хвилину замовк, а потім, переборовши хвилинну слабість, узяв Арсена і Палія за руки, відвів убік, сказав зосім тихо, але твердо: – А тепер, друзі, слухайте уважно: від кам'янецького паші до гетьмана вчора прибув чауш із надзвичайної ваги звісткою…

– Якою?! – вигукнули одночасно козаки.

– Навесні цього року, найпізніше – влітку, візир Кара-Мустафа кине своє військо на Київ! Якщо йому пощастить легко і швидко взяти місто, він перейде на Лівобережжя…

– Ось як! – Палій і Арсен не могли приховати радості. – Це ж звістка, якій ціни нема!

– Але це ще не все… Перед походом візира кримський хан з ордою має пошарпати Лівобережжя, а буджацькі татари разом з яничарами – відбудувати зруйновані запорожцями в пониззі Дніпра турецькі фортеці… Гадаю, що ви й самі розумієте, що ці вісті треба негайно передати куди слід!

– Спасибі, батьку, – Арсен міцно притиснув Младена до грудей, потім обняв Ненка. – Спасибі, брате… Все буде зроблено як треба!

Повернувшись до Якуба, він хотів обняти і його, але старий раптом сказав:

– Ні, Арсене, не прощайся зі мною: я їду з вами…

Вигук здивування вирвався з грудей Арсена, Младена і Ненка.

– Якубе, що ти надумав? – кинувся Младен.

– Так треба, Младене, – спокійно відповів той. – Якщо Златка опиниться на Україні, я їй заміню тебе, буду батьком… Та й до Ар-сена приросло моє серце, як до сина. А тут мені нічого робити. Якщо запитає хто, де подівся, скажете – загинув… На батьківщині у мене нікого нема, нікому я там не потрібний. А тут… я вірю, що знайдеться Златка, а в неї один шлях – до Арсена! То й я з ними!

Розчулені Младен, Ненко і Арсен обняли старого і так, обнявшись, постояли в мовчанні якусь хвилину. Потім Младен опустив руки.

– Все… їдьте! Та не забувайте, що ми тут і можемо передати для ваших воєвод не одну цікаву новину!

– Ми знайдемо вас, батьку, – сказав Арсен і перший рушив у темряву ночі.

12

Оглушений і до смерті наляканий, Юрась довго лежав на купі гнилої соломи. Коли свідомість прояснилася, він підвів голову, ворухнув руками й ногами, щоб пересвідчитися, що цілі, а потім сів і обіперся спиною об вогку, ослизлу стіну. Сидів непорушне й отупіло, все ще не вірячи, що живий, аж поки задушливо-нудотний сморід і сирий могильний холод, що почав забиратися йому під жупан, не повернули його остаточно до пам'яті.

Він схопився на ноги. Несамовита лють враз переповнила все його єство і скаламутила розум. Дикий, звірячий крик вирвався з горла.

– А-а-а!..

Він кричав і бив кулаками в стіну, задираючи голову вгору, як вовк, і тоді його крик був схожий на вовче виття.

– У-у-у!..

Та його, звичайно, ніхто не чув і не міг почути. Голос даремно бився об покриті памороззю стіни і глухнув десь високо вгорі, під товстою очеретяною матою, якою було прикрито отвір ями.

Він розумів, що його ніхто не почує, але тваринний страх і злоба примушували його кричати. І він кричав. Кричав до хрипоти, аж поки зовсім знесилів і сів у знемозі на солому. Якийсь час мовчав, не знаючи, що робити. Найпростіше було ждати ранку адже його, безумовно, кинуться шукати… Але думка, що йому доведеться до дня сидіти в цій смердючій ямі, сповнювала його шаленством. Крім того, він уявляв, як вилазитиме звідси, брудний, виваляний у нечистотах і напівзотлілій соломі, на очах багатьох воїнів, як завтра весь Немирів потішатиметься з його пригоди, – і нова хвиля люті й розпачу ударила в груди. Схопившись у нестямі на ноги і виставивши наперед руки, швидко пішов попід стіною, сподіваючись у темряві намацати драбину, хоча знав, що її тут нема… Раптом спіткнувся і впав, шугнувши руками аж по самі лікті в рідке холодне багно… Бр-р-р… Тільки цього не вистачалої Мов із вогню, вирвав руки, порачкував назад, витерся вогкою соломою, ліг, зіщулившись, мов цуценя, і тихенько заплакав…

Витягли його з ями тільки на другий день.

До того часу переляканий Азем-ага перевернув усю Викітку і весь Немирів, послав кінні татарські загони в степ, гадаючи, що Хмельницький утік. Але все даремно. Гетьман зник, як у воду впав. Татари повернулися теж ні з чим: сніговій замів усі стежки й дороги, всі людські й звірячі сліди… І тільки тоді, коли хтось із гетьманських охоронців, бредучи двором, зачепився за приметений снігом труп вартового, Азем-ага здогадався заглянути в яму. Його подиву й радості не було меж: там один-однісінький на купі соломи лежав, скоцюрбившись, гетьман і тихо стогнав…

НА РУЇНАХ 1