Чорний вершник

– Не прибився, а прийшов, – мовив з печі хлопчина. Всі глянули на дітей. Дівчинка років семи чи восьми сором'язливо опустила великі чорні оченята і шуснула за комин. А хлопчина, якому можна було дати років десять чи одинадцять, сміливо дивився на незнайомців з-під острішкуватого білявого волосся.

– Як же тебе звати, парубче? – запитав Арсен, простягаючи руку, щоб погладити хлопця по голові.

Але той відхилився і повагом відповів:

– Звати мене Михасем. А по прозвищу – Цвіль.

– Ясно. Михайло Цвіль… Звідки ж ти родом?

– З Чорногородки… Чули?

– Це та, що на Ірпені? – спитав Палій. – Міцна фортечка!

– Була міцна. Зосталися одні стіни. А від села – головешки…

– І жодної людини?

– Та ці як я йшов розшукувати у Фастові свого дядька Василя то в Чорногородці троє залишалося – баба Мокрина з Марійкою та Мелашкою… Вони й мене кликали до себе, та в них і самих нічого було їсти… Навіщо їм зайвий рот?

Михась говорив як дорослий. І від того жорстока правда ставала ще страшнішою. Козаки зціпили зуби. Спихальський вилаявся:

– Пся крев, до чого довели народ! Вшистко сплюндрували,

вшисткіх винищили…

Палій важко опустився на піл за грубою, похилив голову, затулив обличчя руками і довго сидів так нерухомо. Ніхто не порушував гнітючої тиші. Тільки бабуся шаргала рогачем у печі, витягаючи горнятко, з якого пахло грибами. Коли ж він опустив руки і підвів голову, всі побачили, що його обличчя мокре від сліз, а очі світяться якимось дивним вогнем, якого раніш ніколи в них не було…

– Друзі, не дивуйтеся моїй слабкості… Зараз я плакав за тим, чого не вернеш, і за тими, кого не вернеш… Але разом з тим я не тільки плакав, я поклявся сам собі нещадно боротися, поки сил моїх стане, з ворогами нашими, які на корені народ наш нищать і в цьому своєму злому намірі досягли вже чималих успіхів. Боротися, щоб урятувати хоч те, що ще можна врятувати. Життя і майбутнє діток оцих. І землю нашу… Коли я ще недавно йшов на Запорожжя, щоб позбутися самотності, то зараз я подумав, що йду на Січ, до Сірка, для того, щоб допомогти йому своєю шаблею захищати землю нашу і народ наш! Якщо і ви такої думки, то закликаю вас, браття мої, піти разом зі мною. Бо ж чуєте, як волають ці руїни до помстиі Бо ж видите, до чого довели нас нерозумні гетьмани наші – до повної руйнації держави нашої, до повної загибелі…

– Ну, винні не тільки вони, – вставив Арсен.

Авжеж не тільки вони, – погодився Палій. – Але в першу чергу – вониі.. Пригадаймо: Юрко Хмельницький двадцять років тому володів обома берегами Дніпра і мав шістдесят тисяч козаків, крім запорожців. А міг би мати сто двадцять або й більше! Аби тільки гукнув клич… А що має тепер через свій дурний розум? Тисячу яничарів, татар, волохів та сотню своїх гультіпак… Він один з винуватців поразки українських та російських військ у війні з шляхтою, внаслідок чого в Андрусові Україна була розділена по Дніпру між Росією і Польщею. І якщо Лівобережжя, возз'єднане з Росією, вистояло, вижлло у вирі лихоліття, то Правобережжя геть витовкли кримчаки, шляхта, яничари та свої ж таки дурноверхі гетьманята… А Петро Дорошенко! Здається, не дурний, а не вистачило кебети возз'єднати Правобережжя з Лівобережжям і Росією. Все було майже готове, коли він прийшов з військом на Полтавщину і лівобережні полки ось-ось мали вручити йому гетьманську булаву. Так ні ж! Одержавши звістку з Чигирина, що линка скочила за пліт з молодим козаком, покинув військо на брата і помчав стрімголов карати зрадницю. І все знову розсипалося. І знову почалися міжусобиці, чвари, аж поки турки, покликані ним, не доконали Правобережжя… Ні, що не кажіть, а самі вони, гетьмани, винні, що так сталося… Та нам від цього не легше… Він підвівся, заглянув на піч, де притихли діти. – Що, любі мої голуб'ята, тепленько вам тут?.. То й ростіть на здоров'я! Бо на вас уся надія наша… Прощавайте! Козаки вийшли з хати.

3

Другого дня надвечір, їдучи по бездоріжжю широкою долиною Унави, а потім – Ірпеня, валка прибула до невеликого мальовничого села Новосілки, що розкинулося на низовинній терасі річки, побіля озера Рокитного.

Ще здалеку почувся гавкіт собак і церковний дзвін. Подорожні не вірили своїм вухам: невже їм це вчувається?

Але ні – з димарів багатьох хатин в'ються сизі вечірні дими, дзвін справді бомкає з невеличкої дерев'яної церковці; собаки, помітивши чужинців, завалували ще дужче, і на їхній гавкіт з хатин виходили люди.

– Аж дивно, – сказав Палій. – Це перше село, що зберегло ще в собі людський дух!

Вони звернули з лугу, в'їхали на чималий вигін і зупинилися перед церквою. До них почали підходити дядьки в свитках, кожухах і високих баранячих шапках-бирках, з цікавістю розглядали змучених далекою дорогою втікачів, серед яких було чимало хворих. Почувши гул голосів та іржання коней, з церкви видибав старенький попик у темній рясі поверх кожушини і з невеличким срібним хрестом на грудях. Палій і Арсен підійшли до нього і попросили благословення. Попик осінив їх своїм перстом і дав поцілувати хреста.