Чорний вершник

Стояв сонячний погожий ранок. У яру, серед зеленої гущавини, кувала зозуля, бриніли пташині співи. Десь угорі, в розложистому гіллі обсипаних цвітом лип, гули бджоли, а над усім цим пливли звуки дзвонів – дзень-бом, тілі-бом, дзень-бом, тілі-бом!..

Дорога випетляла нагору, до Угорського. Звідти вже видні-лися золоті хрести Успенського собору, руїни оборонних стін, що з часів нападу Батия лишалися невідбудованими. Стара і Нова Печерські слободи.

І тут раптом звуки дзвонів обірвалися. Натомість з валів ретраншементу залпом ударили гармати, почулися далекі крики.

– Свято яке, чи що? – спантеличився Іваник. Кузьма зблід. Ні, заради свята з гармат не палитимуть. Та до того ж ретраншемент ще не закінчено і не всі гармати установлено… Невже напад?

Його сумніви розвіялися, коли від лаври долинули тривожні звуки сполоху. Великий дзвін забомкав часто, мов на пожежу, – бом-бом-бом! Ті звуки проникали крижаним холодом в саме серце і розросталися в ньому чорним жахом.

– Татари! – вигукнув Кузьма, вихоплюючи шаблю. – Прокляття! Тікай, Іванику!

Від Нової слободи прямо на них мчали вершники, на скаку пускаючи в бік лаври хмару стріл. Видно, вони прорвалися через Звіринець, де будівництво валів ще тільки починалося, і, зім'явши нечисленну сторожу, затопили Печерськ. Порятунку не було.

Іваник теж вихопив шаблю.

– Тікай! Я прикрию тебе, Кузьмо, знаєш-маєш! Затримаю їх! Тікай у гущавину, на схили Дніпра! – гукнув він. – Бо то я винен, що потягнув тебе сюди… Чого обом гинути!

Кузьма і не думав тікати.

– Та тікай же, холера ясна! – вигукнув Іваник, не помічаючи, що перейняв від Спихальського його улюблену лайку.

Але тікати вже було пізно. Татари швидко наближалися. У повітрі просвистіло кілька стріл, і одна з них уп'ялася Іваникові в руку. Він недоладно змахнув високо піднятою шаблею, зойкнув і став поволі осідати на землю. На білій полотняній сорочці швидко розтікалась червона пляма.

– Зінько! – зойкнув Іваник. – Рятуй! Погибаю… Кузьма нахилився, щоб витягти із рани стрілу, але тут прошумів аркан і обкрутився навколо його шиї, здавив, мов обценьками. Кузьма задихнувся, випустив з руки шаблю і повалився на землю поряд з Іваником.

– Прикінчити їх, батьку? – почув над собою юнацький голос. Рожков розплющив очі. Над ним стояли два вершники: один молодий, другий – літній чоловік з густою чорною бородою.

– Не треба, Чоро, – відповів старший. – За них дадуть на невільницькому базарі що-небудь… Накажи зв'язати!

– Добре, батьку, – відповів молодий і гукнув воїнам: – Гей, люди, зв'яжіть їх і відпровадьте в наш стан!

Кілька татар довгими вузькими пасами, вирізаними з нечиненої лошачої шкіри-сириці, зв'язали руки Іваникові і Рожкову. В ту ж мить замашний нагай оперіщив їх по плечах. Невільники схопилися на ноги. Тугий аркан зразу ж потягнув їх за собою…

Татарський напад тривав недовго. Орда налетіла зненацька, мов вихор серед ясного дня, і так же швидко, захопивши кількасот бранців і бранок, підпаливши кілька будівель, почала відступати. Козаки і стрільці повсюди вибили татар за межі міста, і вони, промчавши околицями його, так же раптово щезли, як і з'явилися, полишивши після себе трупи, пожарища та плач рідних за бранцями.

КАМ'ЯНЕЦЬ 1

Загін Палія зупинився у нетрях Краковецького лісу, що в ті часи був одним з найбільших на Поділлі. Ліс не тільки мав захищати від стороннього ока та несподіваного нападу ворога, влітку він був рідною хатою для воїнів і щедрим столом. Тут можна було випасати коней, будувати курені, безпечно розводити вогнища. Тут водилося безліч найрізноманітнішої дичини: зайці, дрохви, гуси, козулі, лосі, ведмеді. Тут, нарешті, земля рясніла ягідниками, а на кислицях та грушах плодів начіплялося, як роси.

Вибравши над лісовим струмком, під горою, де били джерела, затишну місцину. Палій наказав козакам будувати курені, а сам підійшов до Арсена, який стояв осторонь з Романом і Спихальським. Віддалеки на зламаному дереві сиділа змарніла, зажурена Вандзя. Опустивши голову, вона втупила погляд у землю і, здається, нічого не бачила і не чула.

– Ну, от, панове-браття, юж і наступила година нашої розлуки, – тихо промовив Спихальський. – Звідси ми самі будемо добиратися до Львова… Шкода мені розлучатися з вами, але мушу…

Він обняв Арсена і ткнувся колючими вусами йому в щоку. І Арсен відчув, як раптом пан Мартин здригнувся всім тілом, ніби тамував ридання, швидко задихав, а потім зовсім тихо прошепотів:

– Ех, кохам тя, холера ясна!.. Нєх буду песій син, же лжу мовлю… Кохам, як брата… Шкода, Златки і Стехи нема! Але вірю – знайдуться вони…

Він відхилився, і Арсен побачив у оці товариша сльозу.

– Ми ще зустрінемося, пане Мартине! їй-богу, зустрінемося, спом'янеш моє слово! – Арсен і сам не вірив у те, що говорив, але йому дуже хотілося втішити друга, бо й самому на серці було тяжко. – Приїдеш до нас у Новосілки… на весілля… Як знайдеться Златка, я дам знати… Бо теж вірю…

– Приїду! – пообіцяв Спихальський і почав обнімати Романа і Палія.

За кілька хвилин він підсадив Вандзю на коня і спритно сам скочив у сідло. Помахав рукою.

– Прощавайте, братове!