Чорний вершник

– Одіссея ваша, панове, справді цікава, і ми ще коли-небудь продовжимо нашу розмову про це. А зараз, пане Мартине, я хотів би почути твою думку про становище на Україні… Чи правда, що все Правобережжя – то є напівпустеля, як мовить пан Яненченко? Що Корсунь, Умань, Фастів та інші колись багатолюдні міста зараз лежать у суцільних руїнах, стали пристановищем для дико!

звірини?

– Так, пане, то все правда.

– Тобто ти хочеш сказати, що весь той край поспіль позбавлений людності?

– Ну, це не зовсім так, вельможний пане… Люди там є, де більше, де менше… Так, у Фастові, ми бачили три душі – стару бабусю і двійко дітей…

– це все одно що нічого, – замислено промовив гетьман. -

Отже, якщо край майже безлюдний, то він, можна сказати, нічий… І якщо Річ Посполита проявить хоч трохи наполегливості і бажання, то зможе повернути ті землі в лоно матері-отчизни?.. Про це щойно мені говорив пан полковник…

Спихальський був прикро вражений таким поворотом думок воєводи. Так от з якою метою приїхав Яненченко! Отже, Юрій Хмельницький затіяв чергову зраду? На цей раз вирішив відступитися від султана і переметнутися до короля? Але ж це означатиме, що проти Польщі стане не тільки Порта, а й Україна та Росія! Чи тут, може, щось інше?.. Щоб не виявити своїх справжніх почуттів, він обмежився непевною відповіддю.

– Я не думав про це, ясновельможний пане… Але якщо гетьман Юрій Хмельницький відсахнеться від турків і знову почне служити його мосці королеві польському…

– Юрій Хмельницький тут ні при чому, і ми не можемо розраховувати на нього…

– Пробачте, але я думав, що пан полковник прибув від

гетьмана.

– Навпаки, пан полковник втік од нього, боячись позбутися

голови… Юрія Хмельницького до уваги ми можемо не брати: він не має ніякої сили. До того ж це напівбожевільний, якого султан терпить тільки заради його імені…

– Я не знаю що розповідав ясновельможному панові пан полковник, але я гадаю, що вступ коронних військ на терен України викличе опір як турків, так і Росії.

– Війська – так… Але хто ж каже посилати військо?.. Туди треба послати розумних, відважних і відданих людей, таких, приміром, як пан полковник. І хай вони збирають звідусюди козаків, хлопів, різних гультяїв, саджають їх на пустирища і служать з ними Речі Посполитій!.. Над цим треба подумати і доповісти королеві і сеймові. Ми ще повернемося до цієї розмови, панове. А зараз, я гадаю, вам потрібно одне – притулок, бо, я бачу, пані Вандзя мріє про баняк гарячої води, чисту білизну і спочинок… Панове нічого не матимуть проти, якщо деякий час поживуть сусідами під одним дахом? – звернувся Яблоновський до Спихальського і Яненченка і, не чекаючи відповіді, ніби ця справа вирішена, додав:- Тут поблизу є у мене невеличка садиба, зараз слуги відведуть вас туди… Я вважаю, що і пан Яненченко, і пан Спихальський віднині перебувають на моїй службі?..

– Так, ясновельможний пане, – в один голос відповіли Спихальський і Яненченко.

4

Зовсім незатишно почувався Юрій Хмельницький у своїй немирівській фортеці на Викітці. Під його ногами горіла земля. Доведені до відчаю безконечними поборами, знущанням і глумлінням, селяни і міщани навколишніх сіл і містечок тікали в ліси, збиралися в купи і нападали на татарські й турецькі загони, що розбрелися по Поділлю збирати ясак. А коли по краю прокотилася чутка, що із Запорожжя з'явився якийсь Палій з козаками і б'є турків, у Тульчині, Джурині, Тиврові та Шпикові спалахнули справжні повстання, їх очолили Абазин, Іскра та Самусь.

З огляду на те, що в селах і містах людей залишилося мало, особливо чоловіків, повстанські загони теж були малочисельні і не могли оволодіти Немировом. Однак вони завдавали відчутних ударів турецькій адміністрації та окремим невеличким татарським загонам. Палій же одного разу навіть спробував увірватися в Немирів. І хоча йому не пощастило захопити посад, Юрій Хмельницький не на жарт перелякався. Він послав двох гінців до кам'янецького паші з проханням прислати полк яничарів або чотирьохтисячний татарський чамбул, але повстанці тих гінців перехопили і повісили на роздоріжжі, при в'їзді до Немирова. Це вкрай зіпсувало настрій гетьманові.

– Ми повинні щось робити, – заявив він на раді, куди були запрошені всі старшини – турецькі, татарські й українські. – Не можемо ж ми сидіти у фортеці… І вийти з неї, щоб пройти Поділлям, вогнем і мечем покарати розбійників, теж не можемо: вони захоплять Немирів… Єдиний вихід – пробитися комусь у Кам'янець і привести від паші сильне підкріплення…

– Двоє уже наклали головами, – обережно сказав Многогрішний, боячись, аби вибір цього разу не впав на нього.

Всі мовчали. Ще стояли перед очима спотворені обличчя повішених, яких тільки сьогодні поховали. Нікому не хотілося поділити з ними гірку долю.

– Однак їхати комусь треба, – промовив після паузи Азем-ага. – Справді, ми опинилися в скрутному становищі.