Чорний вершник

Ненко і Младен переглянулися. Кожного третього дня вони таємно зустрічалися з Арсеном Звенигорою, розповідали йому про все, що робиться в стані гетьмана. Однак істотних новин не було, бо і сам гетьман давненько вже не одержував ніяких звісток від візира та паші. Вони не раз говорили, що потрібно комусь їхати в Кам'янець, щоб там з перших уст дізнатися про наміри турецького командування.

– Дозвольте поїхати мені, – тихо сказав Ненко, потискуючи непомітно батькову руку.

– З ким? – швидко запитав Азем-ага.

– Гадаю, що самому найкраще. Гетьман схвально кивнув головою.

– Я завжди був про цього молодого агу найвищої думки, – звернувся він до всіх. – І мені теж здається, що одному легше пробратися непоміченим, особливо вночі…

Коли Младен і Ненко після ради залишилися самі, Младен схвильовано прошепотів:

– Ненко, сину мій, я розумію, що тобі треба їхати, але заклинаю тебе – будь обережний! Адже сам знаєш, що ризикуєш головою.

Ненко досі не міг звикнути, що його називають сином, що за нього щиро турбуються і непокояться за його життя і добробут. Ніколи раніш, відколи себе пам'ятав, ніхто не проявляв про нього ні найменшої турботи, як і взагалі про всіх яничарів, людей без роду й родини, і тепер йому було і якось незвично, і дивно, і разом з тим радісно-бентежно на серці. Такий настрій не полишав його вже півроку, з того часу, як він визнав Младена за батька, а Златку – за сестру.

– Не турбуйся за мене, татку, – заспокоїв він старого. – Адже я поїду не сам…

– Аз ким же?

– З Арсеном. Сьогодні ми попередимо його друзів у лісі, щоб не чіпали нас і забезпечили благополучний переїзд до Кам'янця і назад. Гадаю, під такою надійною охороною ми будемо в безпеці.

5

Немає у світі більш сильного і постійного почуття, ніж почуття любові матері до своїх дітей.

Кілька тижнів Вандзя не знаходила собі місця: весь час їй увижалися її маленькі синочки, вчувався їхній лепет. Вночі вона прокидалася з криком, схоплювалася і ходила по кімнаті, як сновида, кличучи дітей, і, не докликавшись, заливалася слізьми. Спихальський теж не спав, заспокоював, умовляв, голубив, поклавши її русокосу голову собі на груди. Але ніщо не допомагало. Жінка тужила; марніла, на очах танула, як воскова свічка.

Її стан помітив і полковник Яненченко, який поселився поряд і, зі згоди Спихальського, а вірніше – з наказу Яблоновського, який доручив Спихальському таємно стежити за Яненченком, харчувався в сім'ї Спихальських. Вдень він рідко бував дома – більше швендяв по місту та в замку, але вечорами любив посидіти з паном Мартином за кухлем смачного львівського пива.

– Що з вашою дружиною, пане Спихальський? Вона, часом, не хворіє? – спитав він одного разу. – Погляньте, як змучилася, бідна! Може б, до лікаря її або до знахарки?

– Ніц не треба, – відповів пан Мартин сумно. – Минеться…

– Дивитися ж шкода.

Підкуплений душевністю полковника, захмелілий Спихальський відкрив панові Яну сімейну таємницю.

– За дітьми тужить… За татарчуками, – і розповів про свої і Вандині поневіряння на чужині. – Боляче мі, пане Ян, дивитися, як вона ся мучить. А чим можна запомогти?

– Час вилікує…

Однак час не вилікував, зате почав лікувати Яненченко. Помітивши, що Яблоновський не цілком довіряє йому і встановив за ним таємний нагляд, полковник і у Львові відчув себе незручно, а головне, невпевнено. Бажання грати першу скрипку, непомірне честолюбство і самолюбство жерли його душу, як вогонь – суху солому. І в буйній уяві полковника визрівають заміри, які, на його думку, мають поставити його правителем цілого краю… У здійсненні цих замірів, сама того не відаючи, могла допомогти йому пані Вандзя.

Тепер він намагався повернутися додому раніше ніж Спихальський, щоб поговорити з Вандзею наодинці. В цих розмовах він завжди непомітно торкався найболючіших струн її серця – розповідав про своїх дітей, про їхні дитячі забави та ігри, про свою тугу за ними і бажання забрати їх до себе у Львів. Згодом він сказав, що знає її таємницю, знає, чому вона так мучиться, терзає свою душу, не спить ночами, і поспівчував їй. Це прихилило жіноче серце до хитрого, не позбавленого гострого розуму полковника.

– Що ж мені робити, пане Яне? – питала змучена жінка. – Порадьте, як мені бути?.. Коли б я відала, що мої сини загинули, мені було б важко, боляче, але я знала б, що ця рана з часом зарубцюється, і змирилася б з жорстокою долею. Але ж я напевне знаю, що мурза врятував їх! Вони живі!.. А я не можу бачити їх, не можу взяти на руки їхні маленькі теплі тільця, не можу почути їхній щебет… Матка боска, я збожеволію від такого горя!

– Пані, вам не треба божеволіти, – обережно почав Яненченко. – Є й інші можливості…

– Які? Хай пан скаже…

– Повернутися до своїх дітей.

– Єзус-Марія, хіба то можливо?! – аж кинулася Вандзя.

– А чому б ні? Що вам заважає? Кохання до пана Мартина?

– Пхе! – скривилася Вандзя і сумно усміхнулася.

– Ну, тоді я не бачу причини, чому ви маєте залишатися тут, у Львові.

– Пан Мартин не відпустить… А коли б і відпустив – то чи змогла б я, слабка жінка, добратися до Криму?