Чорний вершник

Яненченко примружив очі, легенько торкнувся тендітної руки пані Вандзі.

– Пані не треба добиратися до Криму… Є значно ближчий і легший шлях – якихось дві сотні миль…

– Який же? – насторожилася Вандзя. Яненченко помовчав, вагаючись.

– Але, пані…

– Хай пан не думає, що я викажу його. Я ладна витерпіти все, аби лиш досягнути свого!

– Я вірю пані… Тож слухайте: від Львова до Кам'янця зовсім недалеко…

– До Кам'янця?.. Але ж там турки!

– Ну, й що? Крим теж належить туркам…

– Але хто ж допоможе мені в Кам'янці? Я боюся, що мене схоплять і запроторять у Туреччину. А там – у гарем або у хлів, до скотини.

– Я допоможу пані…

– Ви?! Як саме?

– У Кам'янці в мене є друзі, які допоможуть вам. Досить мені сказати одне слово…

– То ви поїдете зі мною?

– Ні, що ви! Там на мене чекає шибениця… Але я можу написати листа, якого пані передасть моїм друзям. Це, звичайно, небезпечно. Якщо лист потрапить до пана Мартина, до воєводи Яблоновського, то нас обох стратять…

– До цього не дійде, клянусь вам!

– Ну що ж, тоді домовились… Хай пані приготує сакви в дорогу, бистрого коня – і з богом!

– Дзенькую вам бардзо, пане Ян, ви добра людина, – аж за-шарілася від щастя Вандзя.

Кілька днів вона таємно від чоловіка готувалася до втечі – насушила сухарів, припасла солонини, підібрала вбрання, зручне для далекої дороги, і написала Спихальському коротенького листа, в якому повідомляла:

«Любий пане Мартин, коли ти одержиш цього листа, я буду вже далеко, не шукай мене. Щиро дякую тобі за кохання, якого я, на жаль, не могла поділити, за добре ставлення. Я не варта тебе, тож не тужи за мною. Я вірю, що ти ще знайдеш своє щастя. А я полечу шукати свого… Прощай. Вандзя»

Вона пожвавішала, повеселіла, і пан Мартин теж розцвів, гадаючи, що дружина почала забувати Крим і все те, що прив'язувало її до нього. Ця радість засліпила його: він не помітив ні Ван-дзиного готування до далекої дороги, ні загадкового блиску її голубих очей, ні бистрих поглядів, якими обмінювалась Вандзя з Яненченком.

Напередодні втечі вона попросила чоловіка дати їй трохи грошей і залишити коня – хоче проїхатися містом, заглянути в крамниці…

– Я супроводжуватиму тебе, моя люба, – зрадів Спихальський. Та Вандзя запротестувала, їй хочеться побути на самоті. Вона не суперечитиме, коли пан Мартин супроводжуватиме її наступного разу, а зараз вона хотіла б заїхати до монастиря кармеліток, щоб спокутувати гріхи… І ще хоче відвідати своїх подруг, котрі, як вона дізналася, живуть у цьому місті… Невже пан Мартин не дозволить їй цього?

Обеззброєний такими доводами і чарівною усмішкою, якої він давно не бачив на обличчі дружини, Спихальський погодився. Вранці осідлав коня, вишкріб з кишень усе, що встиг заробити на службі в Яблоновського, і вручив Вандзі, яка не приховувала свого тривожно-радісного настрою. Потім поцілував її, як завжди, у щічку і вийшов з двору.

– Все, пане Яне, їду! – вигукнула Вандзя збуджено, вбігаючи до покою Яненченка. – Давайте листа!

Яненченко вийняв заздалегідь заготовлені два листи, написані на тонкому жовтуватому папері, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговій оправі маленького дзеркальця, і простягнув жінці.

– Пані, тут ваша і моя долії Будьте обережні! Люстерко ви повинні віддати тільки господареві харчевні, яка міститься у старому місті, навпроти Вірменського колодязя, – Енверу Кермен-азі… Запам'ятайте – Кермен-азі! Тобто камінь по-нашому… Запам'ятали, пані?

– Запам'ятала, – прошепотіла Вандзя, повторивши кілька разів чуже ім'я, що мало тепер для неї таке велике значення.

– Ну, то рушайте. І хай береже вас матір божа! Він допоміг їй сісти на коня, відчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвір'я, вікна, з яких вона не раз дивилася на схід туди де на неї чекало двійко маленьких синочків, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невідомо чому вирішив зробити для неї добре діло, і поволі виїхала на вузьку, майже безлюдну вуличку. Позад неї з тихим скрипом зачинилися старі дерев'яні ворота.

6

Сонце нещадно пекло ніздрюваті скелі над каламутним Смот-ричем, сірі, похмурі громаддя фортеці і черепичні дахи Кам'янця-Подільського. Спека стояла така, що босою погою годі було стати на гарячу, мов присок, землю.

В таку післяобідню пору до старовинного кам'яного мосту, перекинутого через глибоку впадину Смотрича, що відділяла півострів, на якому сіріли кам'яниці міста, від материка, на змилених, стомлених конях під'їхали два вершники.

Біля мостової застави точилася суперечка. Кілька яничарів, оточивши невисокого стрункого юнака в польського крою одязі, щось наперебій намагалися втовкмачити йому, а він, мало не плачучи, відбивався від них і пальцем показував на той бік, мабуть, пояснюючи, що йому треба до міста.

Вершники зістрибнули з коней, припнули їх до конов'язі у затінку розлогих в'язів та лип і підійшли до гурту. До них зразу ж повернувся підстаркуватий розповнілий ага.

– Хто такі? Куди їдете?

– Сафар-бей, з Немирова… їдемо в ставку паші від Азем-аги і гетьмана Юрія Хмельницького. Що тут за базар?