Чорний вершник

– Всього лиш лист Кермен-азі, щоб він допоміг мені добратися до Криму… Пан Яненченко був такий добрий і шляхетний, що безкорисливо, з одного тільки співчуття погодився допомогти мені… Якби всі були такі, пане Звенигора…

– Де ж той лист?

– Хай пан відкрутить ручку-Арсен швидко відкрутив рогову ручку і з неї витягнув згорнуту в трубку цидулку. Розгорнув. Повернув до світла. На двох невеличких клаптиках паперу густо, дрібними, як мак, літерами було написано по-турецькому.

В першому справді Яненченко просив Кермен-агу допомогти жінці, яка подасть цього листа, дістатися в Крим, де у неї чоловік і двоє дітей. А в другому…

Арен не повірив своїм очам, коли прочитав другий лист. У ньому Яненченко звертався до кам'янецького паші з пропозицією захопити Львів. «У всьому краї не знайдеться зараз і трьох полків боєздатного війська, що могло б противитися вашій милості, вельмишановний паша Галіль. Гетьман Яблоновський ще тільки розпочинає збирати ополчення, яке сходиться з великою неохотою. Захищати Львів теж нікому. До того ж я, ваш покірний слуга, зумію відчинити потайні ходи, якими впущу в місто значну частину війська його султанської величності, – писав зрадник. -

Кращого часу для нападу, щасливішої нагоди для захоплення Львова і бажати годі!»

В першу мить у голову запала думка, що Вандзя – співучасниця Яненченкової зради, що вона знала, з чим їде в Кам'янець. Але глянувши в її засмучені очі, побачивши, з якою надією стежить вона за тим, як він читає цього злополучного листа. Арсен зрозумів, що жінка була введена полковником в оману, що він використав її як зв`язківця мимо її волі.

Що ж робити? Як бути з Вандзею? Залишати її саму тут ніяк не можна, щоб вона не розповіла каведжі про те, що лист, адресований йому, потрапив у чужі руки. Разом з тим каведжі знає, що йому с лист від Яненченка, і буде домагатися його у жінки. Якщо Яненченко довірив Кермен-азі таку важливу таємницю, то, безперечно, між ними здавна існує якась потаємна згода, домовленість, і старий здогадується, що лист дуже важливий.

Арсен гарячково обмірковував, як бути. Його погляд упав на два листочки, що тримав у руці, – один призначено Яненченком для Кермен-аги, а другий – для паші. А що коли пошити в дурні всіх – і Яненченка, і Кермен-агу, і пашу?

Він непомітно для Вандзі сховав листа, призначеного для паші, собі в кишеню, а листа для Кермен-аги заклав у дзеркальце.

– Пані Вандзя, перепрошую вас уклінно за ту неприємність, яку завдав я вам своїм допитом, – промовив він, повертаючи жінці дзеркальце. – Я пересвідчився, що ви не вчинили супроти пана Мартина нічого лихого… А за те, що ви покинули його і хочете відшукати своїх дітей, я не осуджую: адже це так природно і кожному зрозуміло!

– Справді, пане? – скрикнула Вандзя радісно. – Якщо так, то ви шляхетна людина! Спасибі вам за добрість вашу…

– Не варто дякувати… Одно вас прошу: якщо хочете, щоб усе склалося якнайкраще, про цю пригоду мовчіть. Ніби мене ви й не бачили ніколи. І цієї розмови не було між нами. Зрозуміли?

– Так, пане.

– Ну, то прощайте. Бажаю вам щасливої дороги!

7

Того ж дня Арсен і Ненко попрямували до правителя кам'янецького нашалика Галіль-паші.

Своєю резиденцією паша обрав воєводський будинок, що заховався за могутніми стінами грізного замку, розташованого на скелястому березі Смотрича.

Спускаючись до Турецького мосту. Арсен відчув, як йому раптом перехопило віддих. Внизу, в глибокому каньйоні, лежали Карвасари! Той куточок землі, де він уперше побачив світ, де босоніж ганяв з хлопчаками в челика, де у братській могилі лежать останки його батька… А зараз там – пустирища і згарища, порослі дерезою.

На мосту, над каламутним потоком, що хлюпотів глибоко внизу, Арсен зупинився і перехилився через кам'яні перила. Не міг відірвати погляду від рідних, до болю знайомих місць. В голові роєм завихрилися спогади, перед очима встали картини минулого життя, якому, як здавалося йому колись, не буде кінця… І де все те ділося? Якими вітрами розвіялося в безмірній далекості часу?

Легкий стогін вирвався з його грудей.

– Що тобі, Арсене? – сполошився Ненко. Звенигора показав на темні купи золи над Смотричем, на запустілі руїни, порослі бур'янами. Глухо промовив:

– Там стояв наш дім. Там я народився… це моя батьківщина. Розумієш?

Ненко обняв його за плечі.

– Розумію… І щиро співчуваю тобі. – А перегодя додав:- Гарно тут!

– Гарно, – погодився Арсен. – Дарма що камінь навкруги, а гарно!.. Але ж бачиш – тепер мені сюди немає дороги. – І він показав на темні постаті турецьких вартових біля брами замку. – Тепер це чужий край, чужа земля… Османський пашалик, звідки султан зорить на всю Україну, щоб і її загарбати…

– Не думай такі Адже ми приїхали сюди саме для того, щоб ти відшукав вільну дорогу до рідного краю…

– Спасибі тобі, Ненку, за втіху. Боюся тільки, що довгою-предовгою буде ця дорога. І багато ще крові проллється на ній!

– І все ж не треба втрачати наді!… Надія держить нас на світі… Ходімо! Час не жде.