Чорний замок Ольшанський

Я прочитав усі чотири Євангелія і діяння апостолів, і їхні послання, починаючи від послання Іакова і кінчаючи посланням до євреїв. Лишився тільки Апокаліпсис Іоанна Богослова та недоречно приліплений до нього Статут, теж із «посланнями», тільки вже світських володарів.

Нічого! Хоча б тінь якогось сліду, якоїсь загадки!

Зрештою я почав думати, що з цим текстом ми помилилися. І, найгірше, до тієї самої думки схилявся і Мар'ян За ці дні він разів зо два заходив до мене, і ми до болю в очах, тупо вдивлялися в тексти, перевертали під черепами гіпотези, і все це тільки для того, щоб одразу зарізати їх. Єдине, в чому ми «посунулися» вперед, був справжній акт про зникнення дружини Ольшанського, надрукований в «Актах, виданих археографічною комісією…».

— А що нам це дасть? — спитав я.

— А може…

— Рибу нам з тобою ловити, а не шукати.

— Половимо. Ось-ось уже. Навіть на озерах крига майже зійшла.

І ми знову до очманіння сиділи над книгою й копією, і Мар'ян бурчав:

— Холмси, теж мені ще… Пінкертони… Картери… Станкевичі… Мегре.

Тієї гнилої, сльотавої березневої п'ятниці — було це, здається, двадцять дев'ятого березня — ми також ні до чого не додумалися.

— Пророк Наум і той би не додумався, — плюнув нарешті Пташинський.

— Ну-ну. Невже ми вдвох дурніші за одного.

Я пішов провести його. На душі від власної безпорадності було нудно.

— Як цуценята сліпі, — сказав Мар'ян.

Попереду спускався сходами цікавий молодик, сусід Лигоновського. І цього разу в його руках було відро із сміттям. Де він його бере?

— Отаке сміття в наших головах. Викинеш — і зостанеться пуста череп'яна макітра.

— А мо', й справді треба все викинути і почати спочатку, — сказав я. — Може, справа не в тексті? Може, вискоблено щось? Може, суть не в змісті, а у відрі? В самому існуванні речі?

— Треба буде подивитися. Завтра ж.

Ми зупинилися біля тютюнового кіоска. Я купив пачку «БТ», Мар'ян винувато всміхнувся і попросив пачку «Шипки».

— Кинув би ти це, Мар'яне, — сказав я. — Їй-богу, кинь.

— Слабість клята! Та я одну-дві на день буду.

— І я на вашому місці кинув би, — сказав повчально «бригадир Жерар». — Ось друг ваш — він здоровило, не порівнюючи першерон чи брабансон, пробачте, товаришу Космич. А я і йому радив би кинути. Крапля нікотину вбиває коня.

— А я не кінь, — сказав Пташинський.

— Бачу. На нігті гляньте. Блакитний відтінок мають. І раптом розходився… Дістав з кишені металеву коробочку.

— Хочете, я вам замість цієї погані табаки діставатиму? Нюхати. Сам протираю.

Він зарядив у кожну ніздрю по здоровенній порції зеленуватого пороху. Через секунду гармата вдарила, і Пахольчик закрутив носом.

— Аж в очах посвітлішало… звинуватите, комерцію підриваю. Свою ж. Але здоров'я людини найдорожче, як казав середньовічний римлянин Гіппократ. А коли вам скажуть, що слизову оболонку сушить, що сухий катар буде, — це дурниця пана бога — нехай простить він мені й помилує… То як?

— Ні вже, — сказав Мар'ян.

— Дивіться, — сказав Пахольчик, подаючи йому «Шипку». — Як надумаєте — приходьте. Дістану. І не «Бджілку», холера на неї, а справжню.

На розі ми попрощалися.

— Якщо не поїду у Вільно на днів зо два, то завтра зайду, — сказав він.

— Заходь.

— Шкода, що не можна ту книгу розпотрошити. Може, в обкладинці заклеєно щось?

— Ні. Обкладинка тих же часів.

— Хай йому грець! На думку не спадає, що б це могло бути.

Перейшовши вулицю, він обернувся і підняв руку.

— Бувай!

Я прикурив, а коли глянув йому навздогін, його вже не було видно в раптовому сніжному заряді, який налетів на місто.

Розділ V

Людина зникла

Минуло ще чотири дні. Настав квітень. Купи снігу, відкинуті взимку машинами під дерева, стали зовсім малі, брудні й ніздрюваті. І ще сніг падав двічі й щоразу чергувався з дощем, який з'їдав його на очах. Усе частіше прозоро, по-весняному, синіло небо. У затишку, з сонячного боку дворів, було вже зовсім сухо. І все-таки весна наступала, ніби озираючись, часто поступаючись мжичці, холодові й сльоті.

За ці дні я кілька разів дзвонив Мар'янові. Відповіді не було. На четвертий день я не витримав і поїхав до нього на квартиру. Навіть собаки не відповіли гавкотом на мій дзвінок. Квартира мовчала, нічого дивного в цьому не було. Ідучи кудись, Мар'ян завжди заводив собак до якихось сусідів.

Наша спільна підозріливість останніх днів зробила те, що я навіть оглянув замок. Мені здалося, що біля нього обдряпана фарба. Але так буває завжди, коли людина в темряві спробує потрапити ключем у щілину.

Сварлива літня вахтерка, яку ми — нехай простить нам бог — називали іноді «цербером», іноді «цензором Феоктистовим», — на моє запитання відповіла досить різко.

— Я йому, серденько, не нянька. Не бачу. Поїхав кудись. Вранці прибираю. Під'їзд мию, першу площадку сходів, щоб у бруді не сидіти. Потім тут сиджу цілий день. Увечері Саня приходить. І він не бачив. Собаки? Одвів, напевне, як завжди… Що ж, що не бачили. Он там чорний хід у двір. Там часом і я не помічу, як приходять чи виходять.

Я побрів додому, не знаючи що й думати. Який біс міг затримати його у Вільно? Знайшов щось в архіві? То міг би і дзенькнути.