Чорний замок Ольшанський

Я здивувався, що старшина помітив і це, а не помітив, що ми на «ти». Але тут від купки людей долетіли голоси, і я пізнав їх: глухий голос лісника і дзвінкі дисканти двох дітей.

— Хата моя тут… на березі… Ну, приїхав…

— Він часто тут ловить, дядьку.

— А мені що? Діти ходять до школи… — Глухий в тумані голос.

— Ми, дядьку, зарослями, навпростець. Машина стоїть, — це дитина.

— «Запорожець» стоїть, дядьку полковник.

— День, знаться, стоїть пуста… Ї другий так само… А на третій я вже тривогу зчинив. І човен на воді бачу… в глибині затоки, трясця на неї.

Вітер, поступово зітхаючи, потроху почав зганяти з озера туман. Чіткіше проступили силуети людей і щось темне, довге, що лежало на траві біля їхніх ніг.

Над затокою колихнувся серпанок, то піднімаючись, то знову опадаючи на воду. Все-таки, хоч і повільно, його піднімало, і все частіше вимальовувався на воді силует човна, постаті людей, які, стоячи в ньому, скородили дно, і пляма буя на воді. Я здогадався, що це місце пригоди.

— Підійдіть, Космич.

Я підійшов. З того, темного і довгого, відкинули брезент. Я побачив, що то лежить на пожовклій торішній траві, і тут мене занудило. Одяг був схожий, але обличчя… Обличчя не було. «Раки, чи що?» — недоречно подумав я.

Спалахнули ще раз бліци. Я одвернувся, і Щука, видно, зрозумів, що мені погано: тисячі трупів бачив я на війні, але встиг відвикнути, а тут ще це був… ні, вже не був.

— Він? — спитав Щука.

— Обличчя — самі бачите. Одяг дуже схожий. Конституція — також його. Пробачте, я повинен відійти.

Я сів на пеньок. Я ковтав щось, а воно все сиділо в горлі. Веселого було мало в усіх цих подіях. Од вас іде ображена жінка. Ваш найкращий друг загинув. Його слова, його неспокій…

— Ну що це, як красна дівиця, — сказав лейтенант Клепча.

Я розізлився і, дивно, мені одразу стало краще.

— Ось що, лейтенанте, — сказав я. — Коли б після такої халепи я, скажімо, спитав у вас, якої ви думки про творчість Первенцева або почав докладно говорити про досягнення народного господарства країни — тоді мене треба було б негайно брати під білі руки й везти в Новинки.

— Помовчте, Клепча, — обірвав його Щука. — Відійдімо до машини, Космич.

Він хотів відвернути мою увагу, спасибі йому.

— Що було в його кишенях? — спитав я.

— Каша з тютюну, хліба, паперу та іншого. Він курив?

— Останнім часом дуже мало. Іще що?

— Баночка з мотилем. Ось. І в човні два здоровенні щупаки.

— Його, — сказав я. — Але не міг він такого здоровенного щупака… І що він, взагалі, щупака на мотиля ловив? Казна-що!

— Спінінг знайшли, — долинув по воді голос з човна. — Видно, щупак затягнув під корч — вудлище й потонуло

— От бачите, — сказав Щука.

— Від чого це сталося? — спитав я.

— Упав з човна у воду. Потонув. Як у нього із здоров'ям?

— Він був дуже хворий чоловік.

— Ну от, міг бути припадок.

Ми підійшли до машини.

— Його «Запорожець», — після огляду сказав я. — І все-таки я не вірю, що це він. Так, машина, так, одяг. Але ж обличчя… нема. Та цей, здається, вищий на зріст. І потім, чому поїхав сам?

З лісу, з туману, виринув до машини Велінець із собакою.

— Рам сліду від машини не взяв, — сипло сказав він. — І не дивно. Скільки днів! Крім того, сніг ще лежав. Дощ злизав його. І знову сніг. І знову розтав… Видно, остаточно весна.

— Невже бувають не розпізнані? — спитав я.

Полковник не відповів.

… Ще через годину ми йшли до машин. Тіло вже забрали.

Попереду йшли Велінець і Клепча й говорили вже про щось інше.

— Та зрозумій ти, — гарячкував Клепча, — матеріал його костюма.

— Ну гаразд, — з іронією цідив Велінець, — костюм з матеріалу, партію якого вкрали. Теж мені доказ! Ну, а якщо, скажімо, він був колись поліцаєм, чекав потаємно в душі «вибуху народного гніву» і на цей випадок тримав у сараї арсенал — він що, тоді ходив би по вулицях і площах з кулеметом у руках? Дурниці! Матеріал його і виправдовує. Та й характер його. Найстрашніший, мабуть, злочин у його житті — в жінки з шухляди три карбованці потягнув на горілку.

А мене колотило. І від раптового усвідомлення непоправності, і від горя, і від якоїсь неясної надії, і від злості на цих, яким усе байдуже, які так швидко все забули, переключилися зі смерті людини на якийсь матеріал, та ще й жартують.

… У маленькому містечку Чурси зупинилися перекусити. Я дивився на ці півсотні будинків, лялькову чайну, флігель від зруйнованого під час війни палацу і велетенські, туманно-мокрі, чорні дерева старовинного парку і згадував, як улітку ми ходили тут з Мар'яном і збирали на принаду слимаків, їх тут було безліч на берегах численних зелених ставків, у росяній прохолодній траві. Я ніде стільки їх не бачив.

І таких великих, з яблуко завбільшки. «Француз збожеволів би від радості», — сказав тоді Мар'ян. І от я дивився, і мені пекло очі і в грудях.

— Лосина є, — прибіг Клепча, — мабуть, хтось по ліцензії убив та здав до чайної. Пощастило. У Мінську не дістанеш.

— Як у кращих домах Лондона, — сказав Велінець.

У чайній всі розташувалися під поганою копією з картини «Томаш Зан і Адам Міцкевич на березі Свитязі».

— Обожнюю оленів, — сказав Клепча, вминаючи їжу.