Чорний замок Ольшанський

— Угу, — сказав Щука, — ще з часів діснеївського Бембі в кіно. Напрочуд красива й шляхетна істота. Ніжна, м'яка.

Я не міг їсти. Замовив двісті грамів «Бєловезької», випив її нахильці, як останній алкаш, і закурив, відчуваючи, як поволі обпікає мені все всередині.

Відчував, що я несправедливий, що це щоденна їхня робота, і не помирати ж їм з голоду, і все одно погребував ними. І тому дуже здивувався, коли полковник пішов і приніс собі й мені по сто п'ятдесят, сів і раптом також майже відштовхнув тарілку.

— Не можу. За стільки років, а не можу звикнути. Вип'ємо, Антоне Глібовичу. — І після паузи: — Ненавиджу сволоту… Поки не здохну…

У цей момент Клепча помітив на картині Занові бакенбарди і раптом сказав:

— А чого то Пушкін? Хіба він був на Свитязі?

— Це Зан, — можливо, занадто різко сказав я,

— Ну, а цей… Зан… хіба він…

— Помовчте ви, будь ласка, — обірвав його Щука і тільки тоді відповів на мої слова, сказані ще на Романі. — Буває й так, що не розпізнають. Рідко, але буває. Дай боже пам'яті, у шістдесят третьому чи у шістдесят четвертому році письменник ваш один, ну, з цих, молодих та ранніх, романи ще історичні пише, плив з родичами по Дніпру біля Рогачова. Бачить, щось рожевіє. Подумав, що незвичайна за розміром глушена риба (ось треба ще цих «шахтарів» з Бобруйська притиснути, що їздять рибу глушити). Підвівся на носі і раптом стерновому: «Повертай!..» Пливе догори спиною жінка в рожевій комбінації. Ну, все зробили, приїхали наші по труп… Але й досі невідомо: хто, звідки, як? Може, звідкілясь із Уралу з невідомою компанією приїхала, а може, ще звідкілясь. Чи сама втопилася, чи, може… Але випливе. Так чи інакше, а вона випливе рано чи пізно, правда. Так що й ти, хлопче, не квили. Важко, ясно. Але втішся хоч тим, що отримають вони, якщо це вбивство, сповна. А вже ми постараємося, переберемо все.

— Що ж, — сказав Клепча, — всю Білорусію догори ногами перевернеш? Усіх родичів перебереш? А ті, може, з Естонії?

— А ти й естонських переверни, — сказав Щука. — І, до речі, візьми прижиттєве фото та поїздь по окрузі. Може, хтось бачив такого чоловіка в компанії з кимось знайомим… напередодні.

— А по тому знімку? На березі.

— По тому знімку люди подумають, що показуєш актора Овсянникова в ролі тіні Гамлетового батька. Думати треба, хлопче.

Коли машина вже знову летіла по шосе алеєю трьохсотлітніх могутніх ясенів і в'язів, Щука раптом спитав:

— Що то за книга?

Я розповів.

— Показати не можеш? Ага, тоді заїдемо до тебе додому. А потім… може, з нами на його квартиру з'їздиш?

— Так… Слухай, він же тривожився! Він казав про якийсь зв'язок з тим, стародавнім злочином!

— Це могло бути просто від нервів. І потім, якби ми займалися всіма злочинами, вчиненими за мільйон років, відтоді, як мавпа стала людиною, то кому було б розбиратися, хто вкрав у друга Раткевича авторучку.

Дивно, його грубуватий тон трохи заспокоював мене.

— Так що стародавнім злочином займися ти. Ти знавець, історик, тобі й карти в руки. А знайдеш що-небудь цікаве для сьогоднішнього дня — ну, тут ми завжди до твоїх послуг.

Ми заїхали до мене, взяли у портфель книгу і покотили на парникове господарство.

І знову була алея наполовину вирубаних лип, і старий будинок, і бароккова брама кладовища. Тільки на дні спущених ставків назбиралася каламутна весняна вода. А в мені все ще жила непевна надія, що ось подзвонимо, ось у глибині квартири почуються кроки, клацне замок і заспаний Мар'ян скаже мені:

— А знаєш, що вважалося у наших предків поганим тоном?

Ніхто не відповів на дзвінок. Ми стояли й чекали довго, і я чув, як «цензор Феоктистов», в'їдлива вахтерка, відповідає Клепчі:

— Два дні тому, неначе, чую — замок клацнув. Дивлюсь — чоловік. Але двері зачинені. Питає: «Що, там нікого нема, бабусю?»

— Який хоч на вигляд чоловік?

— А такий собі… ну… ніби трохи міський, а трохи ніби й не міський.

Нарешті привели понятих і відкрили замок. І надія моя одразу зникла, і відчуття біди перетворилося на впевненість.

Ельма лежала нерухома на підлозі. Здоровенний тигровий Едгар, побачивши мене, непевне крутнув огузком. Очі в нього були нещасні й сльозилися, і він одразу заплющив їх. Навіть не підвівся назустріч.

У передпокої різко й нудно чимось пахло.

— Він не їздив у ніяке Вільно, — впевнено сказав я Щуці, — інакше б одвів собак. Він і не думав їхати більше ніж на один день.

— Собак приспали, — сказав Щука.

— Того ж дня приспали. Бачите, ще не з'їдена їжа, не випита вода. Тільки як могли приспати на стільки днів?

— Може, шукали щось? Коли за один день не знайшли, то могли повторити дозу.

— Але як? Це виховані пси. Вони нічого не візьмуть з чужих рук. Тільки в Мар'яна… і в мене.

— Окрім повітря, якого ні з чиїх рук брати не треба. — Щука показав на замкову щілину.

— Я знаю, що вони шукали. — І я дістав з портфеля книгу.

— Що ж, давайте сядемо тут, — Щука показав на довгу скриньку для взуття, — щоб не заважати. Займіться хатою, лейтенанте.

Ми сіли на скриньку і почали уважно переглядати старий том. Все це було даремно. Що можна було помітити за годину, коли я цілими днями сидів над ним?