Чорний замок Ольшанський

— І правда, — підтримала її Сташка.

— А по-моєму, так все одно, — сказав Гончаронок. — Що нам до старих кісток. Про свої треба думати. Тим паче, що ще невідомо, кому легше було на землі кістки носити, нам чи їм. Війни тут, табори, хвороби різні з'явилися. Он хоча б подивилися на черги до дантистів. А я одного разу в музеї на макети старих могильників дивився — так такі в усіх зуби білі.

— Нам легше кістки носити, — сказала Сташка. — Стежте за зубами, давайте їм роботу, — і не потрібний вам буде дантист.

— А вони стежили? — з кепкуванням спитав Тодор Гончаронок.

— А ти запитав у них, скільки вони жили? — Різко повернувся до нього Шаблика. — Ну, Сташко…

— Мало хто доживав до сорока, — сказала вона.

— Тому й зуби білі, як у собаки, — визвірився Шаблика. — Ти також проти собачого скільки живеш? От і з'їв зуби. Ось тобі й відповідь, кому по землі легше кістки носити. А коли людина зараз не доживає до сорока, гине на війні, гине в печі, гине в рові — це не вина життя, це вина інших…

«Чого зчепилися? — подумав я. — Як скажені всі». І тут, за аналогією, а також тому, що розмову треба було перевести в інше русло, я сказав Висоцькому:

— Ось Лопотуха. Хіба він винен у тому, що такий? Люди зробили. Правильніше, нелюди. І що помре, може, рано — також вони винні.

— Не кажи, — сказав Гончаронок, — може, йому так просто зручніше. Щоб не чіплялися… Зникає часом на кілька днів.

— Угу, — звернувся до нього Висоцький. — Пам'ятаєш Рохлю божевільного? Ким він потім, за німців, виявився? В одній машині з шефом кладзенського СД їхав. Ось як, мої голубочки.

— Кинь, — раптом не витримав і я, відчуваючи, що зміна теми нічого не дала, що не відчепитися нам від теми війни і людських мук. — І не верзіть на скривдженого чоловіка. Самі казали, що щось бачив і… Та, зрештою, самі пам'ятаєте, як ішли ми з вами повз млин, а він мішки носив. І собаки за ним…

— Правда. — І Шаблика раптом засміявся. — І один, видно, помісь із таксою. Схожий на пилосос «Ракета».

— Поганий сміх, — сказав я. — А він побачив нас і кричить: «Сищик проклятий! Гицелів візок! Замок йому? Сищикам видати! На слід навести! Ну, зачекай! Ми тобі!» Хто це ми? Хто з нас візок? Ти, Тодоре? Шаблика? Висоцький? Я?

— Собаки за негідником не ходитимуть, — строго сказала Гайдучик. — Бо відчувають, хто їх любить, хто добрий.

— Дурниці, — раптом сказав «ковбой». — Гітлер он теж любив собак і дітей. Та справа в тому, що він любив виключно німецьких собак і німецьких дітей. Та й то далеко не всіх. Інакше не блукали б у нас по лісах табірні здичавілі пси і не плакали б німецькі діти…

«Ні, вони всі отруєні війною. А може, в цьому й полягає секрет усіх останніх подій? Айнзацкоманда? Виселення села? Пам'ятники розстріляним? Хто знає? Всіх зачепило. Навіть Гончаронка з його в'їдливою добродушністю. Навіть Висоцького. А Лопотуха? Може, справді не божевільний? І справді, чому зникає?»

… Йшли ми до Ольшанки вже в темряві. Решта пішли іншою дорогою, і тільки нам з Висоцьким випадало йти разом.

— Так, — знову завів він свою шарманку, — і чого вони всі зчепилися? По-моєму, то живи собі тихо, хоч фурманом, і нікуди не лізь.

— Даремно. Ви людина розумна. І викликаєте певну повагу.

Я згадав, як він відреагував на «тубільця» в Єзні.

— Не лізу.

«Ну так, — подумав я. — Троюрідного за польських часів повісили у тридцять дев'ятому. Невідомо за що. Чи не за щось, пов'язане з політикою. Двоюрідного німці в Кладно в сорок четвертому… Тут наполохаєшся. Але тільки згадай, скільки у війну загинуло і не за політику».

А він, ніби відгадавши мої думки, сказав:

— Хоч сову об пень, хоч пнем сову — сові однаково. І не хочу я цього. Відпрацював, помився в лазні чи в річці, стопку взяв, повечеряв — живу. Вночі прокинуся — живу. Коні хороше пахнуть — аж сміюся від радості — живу. І гори воно все ясним полум'ям. Мені всі ці головорубки — до…

Я тільки плечима знизав.

… Наступного дня я, взявши ключ у Мультана, обстежив те підземелля під вежею, де були грати. Нічого незвичайного: та сама пилюка і та сама щебінка. Тільки що кілька завалених ходів у невідоме. Їй-богу, хоч ти лайся.

Коли вибрався звідти, загасивши ліхтарик, була така межа між присмерком і ніччю, коли починають мерехтіти перші зірки. Місяць, однак, ще не зійшов. Тільки небо з того краю було трохи світліше. Я не поспішав додому. Приємно було пройтися, коли обвіває обличчя травнева ніч. Така м'яка, ніби дорогі руки гладять обличчя.

Я вийшов брамою, перейшов місток і рушив було до плебанії, коли мені здалося, що щось вислизнуло за моєю спиною з паркового підліску. І цього разу помилки не було: я почув шурхіт кроків, що віддалялися від мене у бік брами.

Цікавість народилася раніше від мене, тому я почекав трохи і попрямував услід. Проминув жерло входу. Здалося мені чи ні в кволій заграві, яка все збільшувалася, що майнула двонога тінь і що ця тінь мала на голові кепку козирком назад.

«А, чорт! Ну, це треба перевірити. Тільки треба трохи зачекати, доки ти не займешся своєю справою впритул».

Я вийшов на середину двора і там присів за купою битої цегли, тримаючи ліхтар напоготові.