Чорний замок Ольшанський

Терпіння моє було винагороджене. Минали хвилини, і не знаю, скільки їх там пропливло. І раптом чи не в бійниці «моєї» підозрілої третьої вежі, здається, мигнув на мить вогник, а потім звідти долетіли глухі удари чогось твердого об камінь.

«Може, ломом? І чому тоді, під час інциденту, ламали також тут?»

Підкрадатися в той бік було дуже незручно. Ноги небезпечно підверталися на камінні.

Ось і темна дірка входу. Тягне гидким смородом, ніби із споконвіку не чищеної вбиральні. Я прослизнув усередину. Справді, звідкілясь удари. І зверху, і нібито відлунює знизу.

«Пробиває хтось стіну. Навіщо?»

Промінь мого ліхтарика упав на стіну — так, свіжі подряпини на цеглі. І удари, глухі, ніби із самої стіни, одразу затихли.

Я повів ліхтариком угору, по стовпу обвалених гвинтових сходів, туди, де люк, що веде у нижній ярус вежі. Люк чорнів непроглядною темрявою.

І раптом звідти впав мені в очі нестерпно яскравий сніп світла. Засліпив.

Я відступив від нього скоріше машинально, але, по-дурості, ліхтарика не погасив. І зразу ж на те місце, де я щойно стояв, глухо ухнувши, впала велика кам'яна брила з слідами свіжо-відбитої штукатурки.

Знову летить вгору світло мого ліхтарика. І знову звідти, у відповідь, меч світла. Дуель ліхтарів. Знову я, ніби передчуваючи щось, відскочив. І одразу щось дзенькнуло об стіну. Мало не по тому місцю, де щойно була мою голова. Повів туди ліхтариком, мокра пляма на цеглі, а внизу розтрощена пляшка і — з жахливою ясністю — етикетка з написом «Ласіте».

Гуркіт десь нагорі. Нижче й нижче. Тиша.

Незважаючи на тишу, лізти туди одному нагору було б божевіллям. І я, шилом патоки вхопивши, вибрався назовні.

Місяць уже був досить високо. Неяскраве його світло скрадало бридоту занедбаного двора з гноєм і купами каміння. І навпаки, підкреслило всю потворну велич цих мурів і неж. Нерівні мури, вежі, як гранчасті скелі, темна смуга галереї.

Мені захотілося бути в першому-ліпшому місці, аби не тут, і я пішов.

«Ласіте». «Краплинка» по-латиськи. Звідки в Лопотухи, якщо це був Лопотуха, латиська мисливська горілка? Та ще й рідкісна».

Хотілося ще раз окинути поглядом всю цю чавунно-чорну махину. При місячному світлі. Я оглянувся. Там, де падало світло, чорнота була з блакитним відтінком. У затемнених місцях, у нішах і на галереї, панувала непроглядна темрява, так що раптом поставала перед очима своєрідна рельєфність цієї махини.

І тут я не повірив своїм очам. У темному провалі галереї, від зовнішніх сходів, що вели на неї, повільно повзли дві тіні, йшли по гульбищі. Остовпівши, я простояв на місці не знаю скільки. І лише потім кинувся до широких, місцями повибиваних сходів. Забувши, про можливу небезпеку, забувши про все, окрім однієї думки: побачити, перевірити, схопити.

Вилетів. Нічого. Тільки туманне світло блукало аркадами. І темрява лежала під склепіннями. І більше нічого. Ані душі, хоча вийти їм не було куди, крім сходів, якими вибіг я. Нікого й нічого.

«Чорт побери, — думав я, йдучи до плебанії, — виходить, усі вони мали якусь рацію, коли говорили. І Мультан, і інші, і давній поет. Ось вам і «паршивий білоруський романтизм»! Чи це вже я став причетним до місцевого божевілля?»

Вночі, коли чорні дерева тихо дрижать від жаху, По галереях проходить дама з чорним монахом.

«Холера б вас побрала! Всіх!»

… Завтрашній день прийшов ясний і сонячний, з легеньким шелестом молодого, свіжозеленого листя. У «мою» вежу вирушили і Сташка з компанією, і Мультан з мультанятами, і навіть сам голова Ольшанський.

І повний конфуз. Ніхто б і не повірив мені, якби не свіжі уламки внизу, світлішого кольору, незапилена цегла. Але все інше було всім чим завгодно, тільки не тим, що ще вночі я бачив на власні очі. На підлозі була ціла гора кам'яних уламків, щебеню, цементного пилу. Величезна кам'яна брила, цілий валун, заткнула, ніби корок пляшку, люк сходів і небезпечно звисала над головою. Видно, обвалилося перекриття другого, а може, й третього ярусів. Розбирати цей хаос знизу було, що на смерть іти. Згори доступу туди не було.

— Ну ось, — підставив свій глек на капусту Ольшанський. — А хтось казав, що цей будинок на віки.

— Так, — сказав я. — Якщо йому ніхто не допомагає впасти. А хто знає, чи не допомагали цим перекриттям сьогодні вночі?

— А біс його знає, — дискантом сказав Мультан і додав басом: — Схоже на те, що й допомогли…

— Тут бульдозером розчищати, — по-блазенськи сказав Генка.

— Угу, — сказав Ольшанський. — Якби був такий бульдозер, що лазить по стінах.

— І щоб вам хтось дозволив гнати на пам'ятку культури бульдозер, — сказав я. — Хоча… це іноді дозволяють. Тут ось що, тут треба вхід завалити. А то Стась або Васильок Шубайло можуть полізти і…

— Цих шалапутів село знає, — сказав Ольшанський. — І про пригоду село знає. Завалимо.

— Звідки село знає? — спитав Генка.

— Е-е, голубе, — кинув Мультан, — на те воно й село. Тут тільки-но ти збираєшся чарку хильнути, а в Ольшанах будуть уже казати, що ти вже дві години козу водиш. Ось же знає звідкілясь Гончаронок, Вечірка й інші. А проте у них… як це… ну, коли мене тут не було, бо я під Мінськом свиней пас.