Чтиво

— Не варто було мені цього казати,— зітхнув Пфефферкорн.

— Не сердься, будь ласка. Я просто хотіла, щоб ти знав, яким важливим для нього був.

— Я не серджуся.

На стіні ворушилися тіні. Уже пізніше, ніж він думав.

— Мені час іти,— сказав він.

Вони повернулися до будинку. Карлотта наказала, щоб подали орендовану автівку. Пфефферкорн подякував, поцілував її в щічку і нахилився сідати за кермо.

— Артуре.

Пфефферкорн так і зупинився зігнутий. Песик спостерігав за ним з порога.

— Чи не можна... не знаю... поміняти твій квиток? — посміхнулася вона.— Якщо в тебе червоні очі, багато не зробиш. Набагато краще почуватимешся, якщо переночуєш тут, а попрацюєш завтра в літаку. Як часто ти буваєш в Каліфорнії? Ми ж щойно почали говорити.

— Маю викладати,— сказав він.

— Скажи, що захворів.

— Карлотто...

— Що вони тобі зроблять? Заарештують?

— Справа не в тому,— відповів він.— Я маю подумати про студентів.

Вона не зводила з нього очей.

— Потрібно зробити кілька дзвінків,— зітхнув він.

Глава п’ятнадцята

ого вечора вони повечеряли в італійському ресторанчику, де офіціанти знали Карлотту. Їжа була відмінною, і Пфефферкорн, який пив дуже помірно, прикінчив півпляшки к’янті.

— Скажи мені дещо,— поцікавився він.— Навіщо ти змінила прізвище?

— Тобто, коли я вийшла заміж?

— Коли Білл його змінив.

— Не хотілося, щоб у нього було одне, а в мене інше. Та й що б ти сам обрав: де Валле чи Ковальчик?

— Твоя правда.

— Знаєш, Біллові було дуже важко на це наважитись. Його агент змусив.

— Сейворі?

— Сказав, що Ковальчик дуже важко вимовляти.

— Дуже етнічне.

— М-м... Гадаю, що Білл так і не зрозумів усієї важливості зміни прізвища. Пригадуєш, він ніколи не очікував, що одна книжка перетвориться на серію, і тим паче не розраховував, що серія стане хітом. Коли він погодився, думаю, сподівався пізніше знову повернутися до Білла Ковальчика, та було вже запізно.

— Пам’ятаю, що ті оповідання, які він мені показував,— сказав Пфефферкорн,— не були історіями про кота і мишу. То був майже авангард.

Вона кивнула.

— Мене здивувало, коли вийшла перша книга,— продовжив він.

— І мене теж. Якщо чесно, мені було байдуже. Не дивись так на мене. Тепер мені його книги подобаються. Але того часу я трилерів не читала. Та й досі не читаю, хіба що Біллові.

— Що ж ти тоді читаєш?

— A-а... Знаєш, такі, в паперових палітурках, із м’язистим чоловіком у кілті... Жінки там такі бліді, ще й непритомніють тричі на годину, їхнє лоно зволожується, руки-ноги тремтять і таке інше.

Пфефферкорн розсміявся.

— Мене влаштовує все, що закінчується галопом крізь туманні болота.

— Тепер знатиму, що подарувати тобі на день народження.

— М’язистого красеня чи книжку в паперовій палітурці?

— На красеня у мене не вистачить.

— Чула, що вони не так уже й багато беруть за годину.

— Подумаю,— пообіцяв він.

— Подумай, будь ласка.— Вона зробила ковток вина і провела язиком по зубах.— Білл завжди рішуче виступав проти того, щоб його роботу називали мистецтвом.

— Не вірю.

— Правда. Казав людям, що виготовляє стільці. Казав: «Щодня я прокидаюся, іду до своєї майстерні, сідаю на лаву, клею, ріжу, шліфую. А коли закінчую, ви отримуєте добрий, міцний, надійний стілець, на якому можна сидіти. І сидіти на моєму стільці вам дуже зручно. А коли ви на ньому вже насиділися, у мене готовий інший, саме такий, які і перший, і це правильно». Гадаю, різниця була для нього важливою.

— Між чим і чим?

— Між мистецтвом і ремеслом. Тим, що робив ти, і тим, що робив він.

— Не хочу більше про це говорити.

— Я не кажу, що він не здатен був дати життя витвору мистецтва. Просто він дуже уважно ставився до можливості обирати. Йому потрібна була різниця.— Вона зробила ще один ковток.— Не знаю, чому я тобі це розказую. Тепер усе це в минулому, але...— Вона знизала плечима.— Він грався з одним проектом. Літературний роман.

— Не жартуєш? Про що?

— Не знаю. Не впевнена, чи він узагалі лишив щось на папері. Лише кілька разів про це згадував. Мабуть, боявся, як люди відреагують.

Пфефферкорн зрозумів, що вона має на увазі саме його.

— Справді, Карлотто. Годі вже.

— Як ти гадаєш, чому він надсилав тобі перші примірники? — сказала вона.— Твоя думка була для нього напрочуд важливою.

Він промовчав.

— Вибач. Я не намагаюся зробити так, щоб тобі було ніяково. І не хочу, щоб у тебе склалося враження, ніби Білл був нещасним. Принаймні, я так не вважаю. Йому подобалося робити стільці. Може, він і не став... Може, він і не став... богом, але ця роль йому подобалася. Його прихильники точно у захваті. Любителі теорії змов, параноїки, які читають його романи і шаленіють від цього дурного світу інтриг і брудних таємниць. Для Білла, звісно, це було грою. Він завжди носив при собі свої офіційні фото. Я попереджала його, що не варто заохочувати таких людей, але він відповідав, що це частина його іміджу.

— Було таке, що ті люди вас турбували?

— Якось довелося найняти приватного детектива.

— Схоже на кошмар.

Вона знизала плечима.