— Я очікувала, що мені не дозволять ховати порожню труну,— продовжила Карлотта.— Та всі поводилися дуже чемно. Вони винятково добрі, коли мають справу з тими, хто в жалобі.
— Ще б пак.
— І це не через милосердя,— сказала вона.— Ти навіть не уявляєш, скільки мені це коштувало. Самі лише квіти. Не кажучи вже про пошуки. Але мені байдуже. Я сказала, що знайду його, чого б мені це не коштувало. А тепер, коли оглядаюся назад, думаю, чи не навмисне вони витягували ті речі, щоб викачати з мене гроші.
— Сподіваюся, сумління вони мають.
— Хто знає,— зітхнула Карлотта.— Гроші — то гроші.
Вони стояли під парасолькою, чекали, доки подадуть їхні автівки.
— Ось твоя,— сказала Карлотта.
Пфефферкорн глянув на свою крихітну яскраво-блакитну орендовану машину.
— Від пункту А до пункту Б,— сказав він.
З’явилася автівка Карлотти — «Бентлі» устричного кольору, блискучий, немов щойно із салону. Спітнілий службовець вийшов і притримав для неї дверцята.
— Радий був тебе бачити,— сказав Пфефферкорн.— Незважаючи на обставини.
— Так,— відповіла вона. Нахилилася, щоб його поцілувати, але передумала.— Артуре, чи тобі справді потрібно так швидко їхати? Чи не міг би ти трохи затриматися? Ненавиджу так прощатися. Приходь до мене, вип’ємо.— Вона обхопила обличчя долонями.— Господи, ти ж у нас ніколи не був.
— Звісно, був. Приїздив на його п’ятдесятиріччя. Пам’ятаєш?
— Так, але ж то було так давно. Ми переїхали.
За запрошенням відчувалося звинувачення. Він чудово знав, як давно то було. Та хто в тому винен? А тоді пригадав, де він був і чому, і йому стало соромно чіплятися за своє незадоволення. Втім, він усе одно вагався. Страшно було потривожити свої власні злі думки. Поглянув на годинник, хоча в тому і не було потреби, бо він уже виїхав з мотелю. До рейсу лишалося сім годин, і треба тільки повернути автівку. Він сказав Карлотті, що поїде слідом, і попросив, щоб вона не дуже гнала.
Глава тринадцята
Карлотта лишила «Бентлі» дворецькому і сказала Пфефферкорну, щоб той теж лишив свої ключі.
— Джеймсон про все подбає. Так, Джеймсоне?
— Мадам.
— Обережно, не подряпай,— додала вона.— Вона орендована.
Пфефферкорн пройшов за нею через велетенські вирізьблені дерев’яні двері, перетнув фойє і увійшов у внутрішній дворик, сповнений ароматом цитрусових. Булькав мозаїчний фонтан. У вазах стояли зрізані квіти. Розставлені шахи чекали на гравців. Стільці чекали на сідниці. Портрети посміхалися, пейзажі розгорталися, скульптури витягувалися вгору. Кожна річ, жива чи бездушна, функціональна чи декоративна, здавалася Пфефферкорну винятковою, включаючи компактного білого песика, що прокинувся і кинувся їм назустріч.
— Привітайся, Боткіне,— сказала Карлотта.
Пфефферкорн нахилився, щоб почухати песику голівку. Охайна шорстка та приємний запах дозволяли зробити висновок, що песика нещодавно причепурили. На шиї у нього висіла медаль «Перше місце». Песик упав на спинку, і Пфефферкорн почухав йому животик. Цуценя радісно заскавчало. Пфефферкорн попросив провести екскурсію будинком, відчувши, що саме цього від нього й очікують. Вони переходили з кімнати до кімнати, і песик не відставав від Карлотти. В цокольному поверсі вони заглянули до басейну, де Білл щодня пропливав свою сотню кіл. У кінотеатрі Карлотта вручила Пфефферкорну пульт дистанційного управління, важкий, як словник, і показала, як піднімати й опускати завіси. Була там і бальна зала, де Карлотта чотири рази на тиждень танцювала з професійним партнером, і музична кімната, завалена різноманітними інструментами, хоча Пфефферкорн точно знав, що обом де Валле ведмідь на вухо наступив. На арфі стояло фото Боткіна, якому вручали медаль.