Чтиво

Ліфт сумно поповз угору і сором’язливо зупинився, на півфута не доїхавши до четвертого поверху. Портьє вистрибнув і побіг коридором, за ним несамовито підстрибувала валізка. Пфефферкорн пішов слідом, дивлячись під ноги, щоб не перечепитися через масні краї килима там, де він відходив від мостин. Із-поза дверей можна було почути радіо, бурмотіння і гудіння вентиляторів. Від кордону за милю звідси донеслося заїкання автоматів.

У номері портьє влаштував справжнє шоу, підключаючи термостат. Ручка відвалилася і лишилася у нього в долоні. Хлопець сховав її в кишеню і припинив усі спроби зробити кімнату затишною. Він чекав біля дверей, доки Пфефферкорн не дістав іще одну банкноту в десять ружі, тоді портьє посміхнувся, вклонився і зник, лишивши Пфефферкорна сам на сам з паралізуючою спекою.

Глава шістдесят восьма

ід час авторських турів Пфефферкорн засвоїв, що комфорт американських готелів базувався на фантазії, яку підтримували як володарі готелю, так і гості: ви перша людина, котра зупинилася в цьому номері. Незаймана білизна, стерильні предмети мистецтва, нейтральні кольори,— все підтримувало цю ілюзію, без якої важко було б заснути.

Готель «Метрополь» навіть не намагався приховати своє минуле. Навпаки: номер 44 був справжнім історичним документом. Стеля, темна і з неприємним запахом, стала свідком розкурювання тисяч цигарок. Покривало демонструвало цілий архіпелаг плям і являло собою літопис багатьох неприємних дій. Ліпнина належала до стилю другий ампір, меблі — до конструктивізму, килим протерся, а завіс узагалі не було. Потерті місця на шпалерах натякали на підслуховуючі устрої, які прикладали до стін. Невідомо, звідки взялася червона пляма над плінтусом,— це могла бути просто іржа,— але Пфефферкорн підозрював, що пляму лишили тут як догану хронічному оптимізму.

Над ліжком висів портрет покійного Драгомира Жулька.

Пфефферкорн розпакував валізу. Оскільки Сполучені Штати і Західна Злабія формально не підтримували дипломатичних відносин, він подорожував як емігрант із Канади, що оселився на Соломонових островах. «Артур С. Ковальчик» був віце-президентом молодої компанії, яка продавала добриво і шукала гуртового поставника. У валізці був цілий асортимент ділових аксесуарів, випрасувані білі сорочки і чорні шкарпетки. Він повісив піджак, розставив черевики в ногах ліжка, сховав паспорт у сейф, який нагадував скоріше портсигар з ненадійним висячим замком. Роздратовано покосився на порожню валізку. Під фальшивим дном ховалося потаємне відділення з двома додатковими наборами вусів. Був там і додатковий камуфляж: традиційний злабійський костюм козопаса, що складався з мішкуватих штанів, селянської сорочки та яскравих чобіт з гострими носами і шестидюймовими підборами. Речі самі по собі аж ніяк не протизаконні, але вони могли викликати підозру, тож краще було їх приховати. Протизаконні речі були в другому потаємному відділенні, під другим фальшивим дном. Там лежали рулончик банкнот завбільшки з бляшанку коли і мобільний телефон, який не можна було відстежити. Навіть чогось одного вистачило б, щоб його негайно заарештували і/або депортували. Але насправді ризиковані речі, за які його могли б убити на місці без зайвих питань, ховалися в третьому потаємному відділенні, за третьою фальшивою панеллю. Ці речі потребували особливої обережності. Одна була схожа на шматок лавандового мила, але насправді серед непроникного для рентгенівських променів дубнієвого полімеру високої щільності лежала флешка з несправжнім «Інструментом». Те, що на перший погляд здавалося пляшечкою дизайнерського одеколону, було промисловим розчинником, досить міцним, щоб змити полімер. У зубній щітці ховався складаний ніж. Флакончик з дезодорантом був електрошоковим пістолетом, а в коробочці з льодяниками для свіжого подиху були швидкодіючі отруйні пігулки на випадок, якщо його заарештують і загрожуватимуть тортури.

Переконавшись, що все благополучно пережило подорож, Пфефферкорн поставив на місце фальшиві панелі і пішов прийняти прохолодний душ. Вода була брудною і гарячою, рушник мало не обідрав шкіру. Над унітазом висів іще один портрет Жулька, що хмурився на Пфефферкорна, доки той стояв перед тріснутим умивальником і витирав фальшиві вуса. Вони були брунатними, кольору його волосся в молодості. Власне, вони дуже нагадували ті вуса, які він відпустив у коледжі. І щоб їх зголити, він мав усі підстави: вони йому не личили. У Вілла було достатньо і щік, і мужнього підборіддя, щоб відростити скільки завгодно волосся. Але не у нього. Пфефферкорн провів під носом пальцями. Густі, жорсткі вуса, і схожі і не схожі на його власні. Синя Борода доклав чимало зусиль, щоб їх створити.