Чтиво

— Непогано, як для покійника.— Вілл озирнувся: — Ти теж, бачу, добре влаштувався.

— Хочеш, проведу екскурсію?

— Чом би й ні?

Вони пішли до сараю.

— Тут усе, що мені потрібно,— сказав Пфефферкорн.— Хоча... портьє мені не вистачає.

— Маєш священика.

— Так і є.

Погляд Білла зупинився на книзі в твердій обкладинці на ліжку.

— Це те, що я думаю?

— Сам подивись.

Білл відкрив «Василія Набочку», перегорнув на останні сторінки. Прочитав. Закрив книгу і підвів очі.

— Лайно,— сказав він.

Пфефферкорн погодився.

Білл кинув книгу назад.

— А ти? Працюєш над чимось?

— Е, ні. Зав’язав назавжди.

— Шкода чути.

— Не варто,— відповів Пфефферкорн.— Мені ж не шкода.

— Навіть трохи?

— Я сказав усе, що хотів.

— Схоже, ти дуже впевнений у собі.

— Коли знаєш, то вже знаєш.

— Нехай так і буде.

Пфефферкорн кивнув.

— Похвально,— сказав Білл.— Дуже рідко трапляється, коли автор знає, що настав час стулити пельку.

Пфефферкорн посміхнувся.

— Карлотта передає тобі вітання.

— Їй теж передавай.

— Вона просила, щоб я передав, що листа вона оцінила.

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Мені вона не розказала, що в ньому. Але видно, що для неї він багато значить.

Вони помовчали.

— Вибач,— сказав Пфефферкорн.

— Усе гаразд, Арте.

— Я вважав, ти загинув. Вибач.

— Що було, то було,— заспокоїв його Вілл.

Помовчали.

— Хочеш звідси вибратись? — запитав Вілл.

— Звісно.

Вони пішли на пляж. День був прохолодним. Світло було неяскравим і рівномірним, підкреслювало силуети чайок, що кружляли під сірими хмарами. Вітер збивав на воді піну, відкидав з лоба Біллове волосся і змушував Пфефферкорна вдихати солоні бризки. Вони пройшли десь із півмилі, коли задзвонили церковні дзвони. Десята година.

— Отже, ви знову разом,— сказав Пфефферкорн.— Ти і Карлотта.

— І так, і ні. Скоріше ні. Я і сам зараз немов у пеклі.

— Що з тобою сталося?

Вілл знизав плечима.

— Сказав не те, що потрібно, тому, кому не потрібно. Хтось вирішив, що я більше не надійний. Розплющив очі — бовтаюсь посередині Тихого океану. П’ять із половиною годин. Мені дуже, дуже пощастило натрапити на людей. Жахливі сонячні опіки.

— Чим же ти їх так розсердив?

— Попросив дозволу написати книгу,— зітхнув Білл.— Справжню.

— Карлотта щось про це казала.

— Так, казала.

— Сказала, що ти працював над літературним романом.

— Працював — це трохи перебільшено.— Білл постукав себе по чолу.— Все і досі тут.

— Про що він?

— Ну, знаєш... Довіра. Дружба. Кохання. Мистецтво. Як важко підтримувати значущі і тривалі стосунки. З сюжетом я не дуже просунувся.

— Він прийде.

— Можливо,— погодився Білл. Посміхнувся.— А може, й ні. Це частина пригод.

Пфефферкорн уперше помітив, що Білл позбавився бороди. Не голився він від самого коледжу.

— Ти теж маєш чудовий вигляд,— сказав Пфефферкорн.

— Дякую, Янкеле.

Під ноги накотила хвиля.

— Тож як вийшло, що ти не переховуєшся, як я?

— Переховувався. Досить довго. Мене знайшли. Вони завжди знаходять.

— І?

— Гадаю, їм не дуже сподобалося, як усе закінчилося, бо мене запросили повернутися. Навіть кинули мені кістку і запропонували писати, що мені заманеться. Життя з нуля.

— Гарна угода.

— Не без пастки.

— Можна було очікувати.

Вони помовчали.

— І в чому вона? — запитав Пфефферкорн.— У чому пастка?

— Вони хочуть, щоб я довів свою лояльність.

Пфефферкорн кивнув.

— Слушно. І як?

— Убивши тебе.

Чайка пронизливо скрикнула і пірнула за невидимою здобиччю.

— Тобі доведеться покинути місто,— сказав Білл. Пфефферкорн не відповів.

— І припини їй телефонувати. Саме так вони тебе і знайшли. Засікли всі місця, звідки ти телефонував, і зробили розрахунки.

Пфефферкорн мовчав.

— Арте? Ти мене слухаєш?

Пфефферкорн підвів на нього очі.

— Що ти їм сказав?

— А ти як гадаєш? Сказав, що зроблю це, і приїхав сюди попередити тебе.

Пфефферкорн не сказав нічого.

— Арте, послухай. Ти маєш поїхати. Скоріше. Сьогодні, якщо можливо.

— А ти що скажеш?

— Скажу, що ти втік.

— Щоб вони мене знову вистежили? Ні, дякую.

— Тоді скажу, що я зробив це.

— Тобі не повірять,— сказав Пфефферкорн.— Пошлють іще когось перевірити.

— Тому ти і маєш поїхати.

— Не хочу їхати. Мені тут подобається.

— Будь розумним. Сідай в автобус.

— Ненавиджу автобуси.

— Їдь кудись далеко. Почни все з початку.

— Ні, дякую.

— Чому, в біса, ти відмовляєшся?

— Я уже раз так зробив.

— Арте...

— Давай не будемо про це зараз говорити,— сказав Пфефферкорн.— Будь ласка.

Білл не відповів.

— Поговоримо про щось інше,— запропонував Пфефферкорн.

Білл мовчав.

— Поговоримо про старі добрі часи,— посміхнувся Пфефферкорн.— Весело було, еге ж?

Вони довго мовчали.

— Погодься,— сказав Пфефферкорн.

Білл дивився в пісок.

— Пам’ятаєш, коли я сів за кермо твоєї автівки, і мене зупинили? — запитав Пфефферкорн.

Мовчання. Тоді обличчя Білла ледь помітно пом’якшало.

— Пам’ятаєш,— посміхнувся Пфефферкорн.

Вони знову помовчали.

— Так,— кивнув Білл.— Пам’ятаю.

— І? — продовжив Пфефферкорн.— Пам’ятаєш, що тоді сталося?

Посмішка стала ширшою. Щирою.

— Як я можу забути? Бардачок півроку смердів, як туалет.

— А весла на деревах? І про що ми тоді думали?

— І гадки не маю.

— Я теж. Мабуть, ми взагалі не думали,— сказав Пфефферкорн.

— Ти завжди думав. Може, для тебе то було щось символічне.

— Я був п’яний.