Дата Туташхіа

Та що говорити! Привів я Дату до десятника, ось, кажу, напарник знайшовся. Дали нам житло на двох, і почали ми працювати. У клепці Дата нічого не петрав, але сокирою орудував метко. Навчився ремесла швидко, а головне, старанний був.

У перший день валяти дерева не довелося — було в мене зрубане, заходилися пиляти його на чурбаки. Поруч рубав дерево Поклонський з сином. Та й товсте ж то було дерево — утрьох не обхопиш! Уже другий день рубали. А Дата все поглядав на них — то висоту, то товщину на око прикидав. І що йому треба було — не бачив, як дерево валяють? Так ні ж, ті дерева, бачиш, були інші й падали інакше, от цікавість його й розбирала. Ну, нарешті здолали Поклонські свого бука. Заскрипів він, затріщав. Дата тріск почув, пилку кинув, обернувся до них і, як стояв на колінах, так і закляк, дивиться, немов зачарований. Бук хитнувся й хряснув на землю. Бачу, Дата з лиця змінився, піт градом, а не ворухнеться. Ось зараз схопиться, І більше я його й не побачу. Не думав, що залишиться. Довго стояв він на колінах, потім витер з обличчя піт рукавом і знову за пилку.

Думав, звикне він до лісу, до діла, перестане в нього душа боліти, та став помічати за ним дивне: виберемо, бувало, дерево, заходимося біля нього в дві сокири, тріски завбільшки з лікоть дощем сиплються. Підрубаємо, Дата відійде набік і дивиться. Воно дивитися й справді цікаво: затріщить бук, немов йому хребет переламали, але стоїть ще якийсь час. А тоді повернеться, нахилиться й починає падати, все ламаючи на шляху. Листя дзвенить, шелестить, гримкотить, гілля стогне — ламається, тріщить неймовірно. Гугіт кругом, так наче Амірані[6] спускає передсмертний дух. Бухнеться дерево на землю, та так гучно, ніби велетень у груди кулаком себе вдарив. Тільки набагато голосніше виходить. Задвигтить земля, заходить ходором і стихне. І здасться тобі, що ти оглух. Лежить дерево нещасне-рознещасне. Листя враз поскручується. Мертва тиша. О, яка несказанна тиша!

Дата стоїть і дивиться. І завжди так — де поблизу рубають дерево, кине роботу й — туди. Скільки разів я від нього чув:

— Дігво, брате, клянуся честю, дерево, як людина або й краще за неї, все розуміє. І красивіше воно за людину, і смерть благородніше стрічає, а що вже живе — то й поготів краще!

Так любив говорити Дата Туташхіа й вірив у свої слова.

Та це вже я звернув набік. Старію, балакучий став. Чи багато, чи мало часу минуло, зайшов до нас відставний солдат з жінкою. Вона, я згодом дізнався, поки чоловік службу одбував, його не покидала, була при ньому невідлучно. Були вони бездітні, голі та босі, спати й то не було на чому. Як їх сюди доля закинула — бог знає, а я знати не знаю — незбагненні шляхи господні. Та сам-один солдат хіба прийшов би сюди? Скільки в тому хутірці жило людей — усі зайшлі, голота нещадима, а дивись, призвичаїлися, добром обросли.

Так ото ж прийшли новенькі. Десятник питає солдата, чи вміє він ліс рубати. «Ні,— каже солдат,— я чоловік степовий, хіба що дрова рубати зумію, а на лісовому ділі не знаюся». А проте прийняв його десятник — робочих рук не вистачало. Попросив мене і Дату взяти їх підручними, вивчити на клепочників. Щоб він був пропав, той день. Від нього й почалися всі нещастя. А як почалися та що було, розкажу тобі по порядку.

Солдата звали Бударою, солдатку його — Бударихою. Так ніхто й не знав, хто вони й звідки. Розмовляли вони російською мовою, а все одно такої російської я раніше не чув, від них тільки. У Будари зір у солдатчині трохи ослаб. Та й з поганими очима трудівник він був хоч куди. Будариха дарма що жінка, а працювала не гірше від свого Будари.

Днів зо два Дата придивлявся до них, а тоді й каже мені, що не гоже, мовляв, тримати їх на полтинику, шкода. Давай по карбованцю платити. Ціпа робочому того року сорок копійок була. З якої речі Бударам по карбованцю платити? Дата стояв на своєму, домовилися нарешті платити по сімдесят копійок кожному. Зраділи Будари, ще дужче стали старатися. Помалу навчилися вибирати дерево, валяти його, розпилювати, колоти, стругати... Які ж то й старанні були люди, боже ти мій! Взяти, скажімо, мошку: в лісі стоїть вона хмарою; де працюєш, найперше трухляк треба розкурити, розігнати її димом, а то до кісток обгризе. Бударі та Бударисі трухляк не потрібен, мошка, для них не існує... Як візьмуться з самого ранку до роботи, до смерку спини не розігнуть. А що вже привітні були обоє, то аж занадто! Завжди з усмішечкою, до всіх з пошаною; з куркою і то, як мовиться, на «ви». Вітаються — то доземний уклін. Моляться вдень і вночі — чернець позаздрить.

Якось я кажу так собі, ніби між іншим, що в тикві вода застоялася. Почув Будара, вихопив посудину в мене з рук і вниз побіг з гори. Гукав я його, вернися, кричу... Де там! До джерела верства вниз крутим схилом і верства назад. Приніс.