Дата Туташхіа

Туташхіа за перші чотири роки життя в абрагах — це можна сказати майже з певністю — не залишав меж Грузії. Це давало лам можливість так чи так не спускати його з ока й сподіватися, що рано чи пізно він ускочить в одну із розставлених нами пасток. Такі стосунки з поліцією та жандармерією припали, очевидно, до душі Туташхіа. Почасти це можна пояснити тим, що кожна навіть невелика його удача знаходила серед людей живий відгук, зростала його слава, а це лестило його честолюбності. Існує незаперечна закономірність: доля абрага врешті-решт — або шибениця, або куля переслідувача, або ніж чи отрута зрадника. Але Туташхіа був мабуть, улюбленцем долі, і його життя не підвладне було закономірностям. За чотири роки його перебування в Грузії розшукні установи завербували душ двадцять з тих, кому він довіряв і в кого частенько гостював. Можна припустити, що половина з них попередила Туташхіа про небезпеку; а інших десятьох — це безсумнівно — розкусив він сам і перестав користуватися їхніми послугами. Не раз щастило нам дізнаватись, де і коли він мав з’явитися. У п’яти чи шести випадках він не приходив на те місце, і наряд поліції марно чекав на нього. Був випадок, коли він вислизнув з оточення, забравши при цьому восьмерих коней з поліцейської стайні. Він продав їх в Озургеті туркам. Іншим разом він пробрався в будинок, оточений поліцією, повечеряв собі з господарями й пішов. Я згадую ці пригоди тому, що за час моєї, тривалої служби то був єдиний випадок, коли абраг з незбагненною впертістю грався й бавивсь коли не з шибеницею, то щонайменше з каторгою.

У тисяча вісімсот вісімдесят дев’ятому році Дата Туташхіа зник, не лишивши слідів. Поміж людьми ходило багато різних чуток з цього приводу, але переконливого — нічого. Гадаю, він вважав нас за надто слабких противників, не гідних його уваги. Його цікавість до нас вичерпалася. Гра йому обридла...

Дігва Зазуа

— Чи знав я його? Сказати, що знав,— це нічого не сказати. Бачиш, сліпий я на одне око? А все через нього, через Дату Туташхіа. І в паламарях застряв, тому що сліпий. А так, та ще з моїми руками — бачили б мене тут. Бувало, піду на заробітки — менше сорока-п’ятдесяти червінців не приношу. Бачиш оду?[5] Вся з каштана рублена. І орної землі на ті самі гроші скільки в Джиджихіа купив... У мене яке ремесло? Я клепку тесав. За штуку по дві копійки платили. І гроші добрі, і діло — на славу. В лісі — справжнісінька тобі розкіш. Підійдеш до бука: чистий, рівний, сучечка не знайдеш, струною до неба тягнеться. Коли око призвичаєне, одразу зрозумієш — рубатиметься дерево чи жили в ньому зчепляться, і тоді — капець, замучить. Спочатку скіпку одрубаєш вершків на півтора завдовжки і пальців на три завтовшки. Сокирою цюкнеш — і вона тобі зразу скаже, піде дерево на клепку чи ні. Сам клепки не зробиш, напарник потрібен. Добре, коли з товаришем прийшов, а інакше підручного шукай. Бо пиляти ж удвох треба. Краще, звісно, з дружком.

Восени зібрав я врожай, що продати — продав, що припасти — припас і подався на Кубань, там знав я одну станицю в горах — Баракаєвкою називалася. По цей бік Баракаєвки, ближче до нашого краю, суціль букові ліси; там клепку й тешуть. Селища навкруги невеличкі, в усіх стоять лісоруби-клепкотеси. Зайшлого люду збирається, різного роду й племені,— не злічити. Старожилів там я всіх знав — не один рік туди ходив! Десятник моєму приходу завжди радий — на клепці я зуби стер, отак-то... Прийшов я, значить, знайшов товариша, з козаків. Майстер був — з майстрів майстер, а людина — ще краща. Тільки супряжничали ми з ним недовго. Звалив бідолаху тиф, і помер. Того року мор був страшний, багатьох забрало, а надто із зайшлих, У тамтешніх і житло такс як слід, а засіки — повнісінькі, і худоба своя. Ситого та митого хвороба важче знаходить. Лишивсь я сам. Робітника не знайдеш, людей дуже поменшало. Місцеві до тебе не підуть: сім’ями виходять, ліс, як те сіно, косять, гроші огребом беруть. Вони самі раді тебе робітником найняти.

Та коли прийшов у таку далечінь — не вертатися ж назад! Почав длубатися сам-один. Наморочився, вимучився, хоч утікай. Подумував і справді махнути рукою на все й податися додому. Аж ось тут, у лісі,— Дата Туташхіа. Бачу раз — видирається хтось по схилу, не те що здалеку, зблизька і то ледве впізнав його. Де й поділися гарно пошиті чорні чохи Туташхіа і його породисті жеребці! Не повіриш, пішки плентався, в тридцяти-грошові стоптані чув’яки взутий був.

«Яке лихо до тебе причепилося, Дато?» — спитав я його, а він підходить до мене й усміхається. «Бачу, не до сміху тобі,— кажу.— Що скоїлося з тобою?» — «Нічого такого,— відказує,— треба мені десь притулитися на якийсь час».

Дрантя на ньому було, скажу я тобі, а все одно серед тамтешнього брудного й сірого люду видавався він царевичем. Отакий був гарний, нічого не скажеш! Молодиці, то ті баньки повилуплювали, одірвати не можуть.