Дата Туташхіа

Підлізли хлисти до Будар, почали схиляти їх до своєї віри. З Бударихою швидко домовилися — горілки пити, сказали, не можна, а жени й продавай її — скільки завгодно. Охлистилася Будариха, і бахурів тепер у неї — хоч відбавляй, а Будара православної віри ні за які гроші не хотів міняти — думаю, від горілки й тютюну відмовлятися шкода було. А що жінка його з однієї постелі в другу перекочувалася і Бударі як православному спати з нею не можна було, це його ніби й не обходило. Щоправда, до часу. Не знав, бідолашний, що на нього чекає, не пустив би жінки в іншу віру, убив би, а не пустив.

А чекало його ось що: Будариха розгулялася, з усіма хлистами на хуторі переспала, не зважала на те, що віра забороняє,— православного теж не минала. Хлисти нетямились від люті. А тут Іще Будара очі їм намуляв, їхньої віри не приймає. Убили б вони його, та страх не давав — знали, що ми його пригріли. Дати боялися — тому й не чіпали. Будара кожнісінького дня лупцює Будариху, не ходи, кричить, по чужих чоловіках. А Будариха гуляє собі. Якщо, каже, відмовлюся нести цей хрест, забере господь мене до себе. Жінці тільки попусти віжки — тоді не загнуздаєш!

Дивився-дивився Дата на все те, а тоді й каже мені:

— Дігво-брате, спасибі тобі, що пригрів мене. Бог дасть, не зостануся в боргу, але не можу тут далі лишатися. Очі мої не бачили б цих людей. Боюся взяти гріх на душу — бо що не кажи, а й вони створіння божі, Побуду ще трохи, поки знайдеш собі напарника по роботі, а тоді піду звідси.

Я почав його вмовляти, зостанься, кажу, нехай їм морока, тим хлистам, а Дата й слухати не хоче. Тільки тепер бачу, що даремно я це робив. Не примирився б Дата Туташхіа з таким неподобством, а якби втрутився — невідомо, до чого б це призвело.

Якось раз, ми вже спати лягали, чуємо, на хуторі крик, галас, горланять на всі заставки. Я до вікна бачу, Будара лупить дрючком по вікнах у Халюткіна, кричить своїй Бударисі, щоб виходила. А вона не виходить. Хлисти, мале й старе, висипали на вулицю. Їм оце зараз і побити б Будару, але бояться нас. Будара висадив двері, увірвався в хату. Халюткін вискочив звідти в самих підштанках. «Рятуйте!» — кричить. Будара жінку лупцює, оддубасив, живого місця не залишив, жене додому, а вона нізащо не хоче, не піду, каже, поки божої волі не сповню. Будара її дрючком, Будариха гадюкою звивається, а додому не йде. На подвір’ї зняли бучу, справжнісінький розгардіяш. Будара жінку колошматить і приказує: «І тепер не підеш?» — «Не буду з тобою жити,— кричить Будариха,— з Халюткіним лишуся». А Халюткін з двору: «Лишайся, не йди, дуже він тобі потрібен, безбожник, диявольський виродок». Остовпів Будара, вирішив до жінки ласкою підійти, плаче, а вона — на своєму, нічим не розчулиш. Тоді Будара взяв та й закричав: «Ось зараз я Дату приведу, побачимо, як не підеш!» Вискочив з хати: «І на те подивлюся, як ти її прихистиш!» — це він Халюткіну.

Повернувся Будара і прямо до нас. Іде повільно, жде, мабуть, що Будариха його гукне, аби тільки він Дати не кликав. Ніхто його не гукнув! Хлисти перезираються, шепочуться. Накинуться зараз, думаю, на Будару, обскубуть, як курку,— але не зачепили: у нас каганчик блимав, бачили вони, що ми обидва у вікно дивимося, а то непереливки були б Бударі.

Увійшов Будара до нас. Зупинився посеред хати, голову опустив. Знав, що винен і ходити йому до нас, сказати по совісті, заказано.

Підповзли хлисти до нашого віконця. Хто нахабніший — зовсім близько, щоб розмову в хаті чути було. Стихло все. Тільки цвіркун у кутку цвірчить.

— Не відмов, Дато! Заступися. Скривдили мене хлисти, жінку мою розбестили... Знаю, в боргу я перед тобою... Скажи їй, щоб додому йшла. Крім тебе, нікого не послухає,— промимрив Будара та й змовк.

За вікном зашепотіли хлисти, і знову тихо.

Дата Туташхіа втупився в підлогу, мовчить.

— Іди, Дато,— кажу я йому,— шкода дурня. Може, й справді послухає тебе молодиця.

— Та що ти говориш, Дігво! — розсердився на мене Дата.— То не чоловіче діло втручатися в життя розпутної жінки. Я Бударам добра хотів, а що вийшло? Людську подобу втратили. Помиливсь я раз, годі!

І не втручаюся, каже, в діла шльондри. А коли в Поті матроси повію скривдили, хіба не він заступився за неї,— хто інший? У Дати тоді в бійці трохи мізинця не відкусили.

На подвір’ї знову зашепотіли. До Будари дійшло, що сказав Дата, упав він на підлогу, весь у сльозах,— не піду, каже, поки не допоможеш жінку додому привести.

Підійшов до нього Дата, підвів його,— ти, каже, чоловік, чи до лиця тобі таке?

Благав його Будара. Мало ніг не цілував, а Дата нізащо. Я у вікно визирнув. Хлисти зовсім уже близько.

— Геть звідси, сам своє життя влаштовуй. Не піду я! — процідив крізь зуби Дата.

Хлисти полегшено зітхнули, одповзли від нашого віконця, перемовляються. Радіють, що Дата Бударі дав відкоша.

— Раз не хочеш іти на допомогу — сам піду! — заверещав раптом Будара й солдатським кроком рушив до хати Халюткіна.