Дата Туташхіа

Отак Мушні Зарандіа, дияконів син, тисяча вісімсот дев’яностого року почав свою кар’єру з молодшого жандармського чину. На той час Дата Туташхіа вже п’ять років перебував у абрагах.

Мушні Зарандіа прослужив у жандармерії двадцять три роки і за цей час: жодного фіаско, п’ять орденів, три позачергові чини, аудієнція у його величності в петербурзький період служби, іменний подарунок і чин полковника жандармерії. Для людини, хоч і освіченої, але плебейського походження, то був винятковий випадок. Звичайно, в будь-якій кар’єрі є елемент везіння, але Зарандіа, як на мою думку, висунувся тільки завдяки своєму природженому таланту. Цей чоловік, маючи надзвичайно гнучкий розум і енергійний характер, був разом з тим навдивовижу обережний і проникливий. І, крім того, якщо мені не зраджує пам’ять, я не зустрічав людини, котра домоглася б більших успіхів по службі, ніж полковник Зарандіа, і щоб при тому їй ніхто не заздрив. Його величність навіть назвав Мушні Зарандіа Македонським від жандармерії з нагоди однієї важливої його службової перемоги. Оце прізвисько до нього й пристало. Останні шість років служби Зарандіа був таємним заступником імперського шефа жандармів. За цей досить короткий період він став одним з тих людей, яких майже ніхто не знав у Петербурзі, але держава спиралася саме на їхню працю й талант...

Олексій Снєгир

— Родом я з Солдатської, великої кубанської станиці. Батька майже не пам’ятаю — п’яним він застудився й помер. Зосталися ми, брати-близнюки, та мати. Нам було по дванадцять років, коли мати захворіла й злягла. Землі в нас було небагато, була конячка, корова, свиня й гуси. Гусей у нашій станиці тримали майже всі. Літом пасли, восени продавали. Ми продавали штук півтораста, а були сім’ї — тримали по п’ять-шість сотень.

Що день, то ставало гірше матері. Ми з братом не знали, що робити, все у нас падало з рук. Сусід порадив узяти постояльця. Так і порішили. Постояльцеві було років двадцять п’ять — двадцять шість. Зійшлися ми з ним за три карбованці на місяць. За місяць він заплатив наперед, а пожив у нас, побачив наше горе й злигодні — дав іще за п’ять місяців наперед і загадав привести матері лікаря.

Звати було нашого постояльця Лука, але справжнє його ім’я було Дата Туташхіа. Про це я дізнався значно пізніше... Так ото ж, віддав Лука нам плату за п’ять місяців наперед. Привели ми з братом лікаря. Лікар оглянув матір і сказав, що їй уже нічим не допоможеш, грошей не взяв. Лука змусив другого лікаря привести. Та й другий не допоміг. У матері були сухоти, і танула вона, як свічка.

Мати ще дихала, коли прийшов Маруда й сказав, щоб повернули завдаток. Маруда приїздив у станицю напровесні, обходив усі хати, домовлявся про закупівлю гусей і давав завдаток під розписку. Восени він розплачувався повністю і гнав гусей.

Було в нього ще одне прибуткове діло — на ярмарку, але про це згодом. Виходець він був не з тутешніх. Прізвище його було Малиновський. Марудою його прозвали за те, що був він завжди брудний, невмиваний, як жебрак. Дядько гладкий, брезклий, з одвислою нижньою губою і маленькими поросячими очицями. Він ходив завжди з роззявленим ротом, наче йому від народження задали складну задачу, він її розв’язує, а розв’язати не може. Не знаю — чи то Маруда дізнався, що в нас мати помирає, чи то з якоїсь іншої причини, але він сказав, що гусей йому не треба і щоб завдаток повернули. Того дня була моя черга пасти гусей. Удома залишався брат. Він сказав, що в нас немає ані копійки, платити нічим. Тоді Маруда зажадав віддати гусьми. Степан — мій брат — каже, гуси ще малі. Маруда відмовився ждати, давайте, каже, гусей або поверніть завдаток. Мати почула ту розмову. Давно вона не вставала з постелі, а то зібралася з силами, пішла до балкона, та ноги підвели, впала, вдарилася головою об одвірок. На шум прибігли сусіди, побили Маруду й вигнали.

Він на нас — скаржитися. Через тиждень заявився пристав і забрав гусей. Луки дома не було. Він повернувся ввечері. Картина, самі розумієте, яка: там мати стогне, тут ми з братом ревемо. Він почав нас утішати й дав сорок карбованців. Але доброта його нашій матері вже допомогти не могла. Промучилася вона ще тиждень і віддала богу душу.

Лука приніс труну, сусіди викопали яму. Поховали матір. Поплакали-потужили ми, малі діти, й заспокоїлися. Треба якось жити. Лишилися ми круглими сиротами, але знову з допомогою Луки рук не опустили. Які вже не є, а були в нас і кіл, і двір. Почали господарити як могли.

Тоді ні брат, ні я і гадки не мали, хто такий Лука, звідки він прийшов у нашу станицю, де пропадає цілими днями. Малі були. Я тільки згодом про все дізнався, коли пішов до Маруди хлопчиком на побігеньках. А сталося це ось як.